Розділ 9

Івар

Впродовж останніх днів Сорена немов підмінили: зрідка кидав на мене косі погляди й практично ні про що не розпитував. Іда лише намагалась зрозуміти, що між нами відбувалося, але запитати не наважувалась. Принаймні в мене. Знову мовчки поставила переді мною каву, переглянувшись з Сореном. Щось таки точно відбувалося за моєю спиною.

Коли погода покращилась — набережну знову заполонили усміхнені люди, але йти знову на пробіжку я не ризикував. Чомусь був упевненим, що як тільки я це зроблю, то погода знову зіпсується, розігнавши усіх по домівках холодним дощем. Тому краще вже через вікно милуватимусь.

— Ти ж не забув, що записаний до лікаря на другу годину? — запитав Сорен, витираючи чашки та кухлі за стійкою.

— Ні.

Хоча забув. Хутко глянув на годинника і, цокнувши язиком, закрив ноутбук та підвівся. Крадькома помітив, як Сорен мотнув головою. Мабуть, вже уявляв, як я лечу містом на візит до лікаря. Спізнення було не в моїй звичці, втім, як і у будь-кого в Данії. Однак так швидко я ще не перевдягався. 

На щастя, до лікарні було не так вже й далеко, тому увійшов в кабінет рівно в зазначений час. Звісно, під супровід здивованого погляду поверх окулярів. Лікар досить делікатно почав цікавитися моїм самопочуттям, весь час занотовуючи свої висновки.

— Все ж, сподіваюсь, цього разу ти дослухаєшся до моїх рекомендацій, Іваре, — сказав він згодом, протягнувши мені аркуш зі списком препаратів.

— Авжеж. Здається, я досі саме це й робив.

— Ти знаєш про що я…

— Розберусь.

— Іваре, через твій психологічний стан пригнічується імунна система… — не вгавав він.

— Дякую, лікарю. Я зауважу ваші слова.

Так, йшов коридором вкрай роздратованим, дорогою не розминувшись з кількома медсестрами та відвідувачами.

— Все зі мною нормально… — бурчав до себе дорогою, стискаючи до скреготу зуби.

Та дзвінок мобільного змусив мене зупинитись. Звісно, першою промайнула думка, що знову дзвонила Кірстен. Але проблема була в тому, що я хотів цього. І тепер би не скинув. Втім, на дисплеї світилася радісна усмішка Амелі, викликавши й у мене таку ж.

— Привіт, сонечко. Як ти? — запитав спокійним голосом, аби в жодному разі не засмутити сестру.

— Скучила за тобою, як завжди, — вимовила ображено, а я вже й уявив її надуті губки та схрещені руки. — Ти не приїжджаєш, і нам забороняєш…

— Амелі, я теж сумую, але ми вже говорили про це. Будь ласка, не починай знову.

Повз гучно проїхало декілька автівок, змусивши мене прикрити вухо, аби чути малу. Кілька разів кашлянув, через що одразу ж понеслися нові запитання:

— Ти захворів? Мама знає?!

— Ні, не знає, але мені вже значно краще. 

— Але ж, Іваре…

— Без жодних але, Амелі. Просто хоч раз зроби, як я тебе прошу, — додав з чималою надією, що сестра саме так і вчинить. 

Озирнувшись, помітив позаду автомобіль, водій якого щось шукав у салоні, практично не дивився на дорогу. Божевільний, пронеслося в голові разом із голосом Амелі:

— Я від тебе вчусь, якщо ти не помітив…

Але я вже не слухав її, бо погляд спинився на хлопчику за метр від мене, який присів зашнурувати свої кросівки. Я налякано знову озирнувся, але водій так само не дивився на дорогу. Не роздумуючи та під вигуки перехожих, я кинувся до малого. Різко вхопив його за куртку і потягнув на себе, саме в ту мить, коли автомобіль пронісся повз нас. Ледь втримавшись на ногах, я притулив хлопця до себе. Досі не вкладалося в голові те, що могло трапитися лише за якусь мить…

— Ти як? — нарешті запитав я, схилившись перед малим і завмерши. — Генрі?..

Та він все ще налякано дивився на мене своїми блакитними оченятами, але здалося, що на обличчі промайнуло якесь полегшення.

— Генрі! — донісся збоку доволі знайомий голос, а потім побачив ті ж очі. Лорейн, окрім страху ще й неабияк розгубилась, побачивши мене, але майже одразу кинулася до сина, пригортаючи в обійми. — Я злякалась, мій любий… Скільки разів казала тобі дивитися на дорогу…

— Все добре, мам, я просто не там зупинився, — сказав Генрі й знову перевів на мене погляд, — але Івар мене врятував.

А я геть і не знав, які слова підібрати: радісні, бо врятував Генрі, чи збентежені тому, що побачив Лорейн. Хоча я й зрадів, зустрівшись з нею. Лише згодом побачив, що досі тривав виклик.

— Я передзвоню тобі, Амелі.

— Я наберу пізніше, — водночас сказала комусь Лорейн, оскільки в неї теж тривала розмова телефоном. Розгублено дивилася на мене, тримаючи сина в міцних обіймах, немов йому досі щось загрожувало. — Дякую, Іваре. Ти вкотре врятував нас…

— Пусте, Лорейн. Втім, не завадить, щоб ви були обачніші, адже я не завжди буду поряд.

— Пробачте, що я налякав вас, — втрутився в розмову Генрі, дивлячись то на мене, то на матір. — А можна Івар піде з нами на какао?

Він з надією подивився на Лорейн, яка розгубилась не менше за мене. Але невпевнено кивнула.