Розділ 7

Івар

Та що ж таке?! Ще тільки цього бракувало! Хоча поки що таки не визначився — температури, чи Лорейн, яка зайвий раз за останні кілька хвилин нагадала мені про маму. Міккель був би в захваті, якби дізнався про це. Жінка вперто змусила мене вкластися на диван, попередньо турботливо поклавши під голову подушку і накривши мене пледом. Потім уважно подивилася на показник, але нічого втішного на її обличчі я не побачив. Сіла поряд зі мною й уважно так дивилася на мене, немов я справді був дитиною.

— Вибач, що змусила тоді так довго чекати… Через мене ти тепер хворий.

— Пусте, Лорейн. З ким не буває, — мою спробу втішити, жінка вперто ігнорувала, наполягаючи на своїй вині. А це неабияк починало дратувати. — Гадаю, тобі краще йти до сина, аби раптом ще і його не заразила від мене.

— Піду, коли повернеться Сорен, — запевнила Лорейн і обвела кабінет поглядом. Довго щось роздивлялась на стінах та поличках, немов уникаючи мене. Лише згодом подивилась у мій бік. — Склалося враження, що в цьому кабінеті ти проводиш більшу частину свого часу.

— Це так дивно? — запитав, і одразу ж зайшовся кашлем, від якого в грудях почало пекти ще дужче.

Лорейн зовсім трохи всміхнулась, знову торкнувшись мого чола, а потім легенько й моєї щоки. Важко було заперечити, що ця дія викликала приємні відчуття всередині. Навіть здалося, що залип на її обличчі, уважно розглядаючи, вловлюючи найменшу міміку на ньому. Та мої брови невдоволено зсунулися, коли приємний голос повернув мене у потрібну мить:

— Трохи. Ти не схожий на самітника…

— Втім, я такий…

— Або хочеш таким здаватись.

Та що це за невгамовна жінка на мою голову трапилась?! Мені мало було Сорена, то тепер ще й вона надокучатиме своїми спостереженнями? Попри мої насуплені брови, Лорейн досі виглядала до нудоти мило та обнадійливо. Навіть здалося, що знову хотіла щось додати, але я випередив її:

— Гадаю, тобі все ж варто повертатися до сина, Лорейн. Мені справді краще б відпочити. Наодинці.

Вона добре зрозуміла, що таким чином я вирішив спровадити її, але вже не пручалась. Підтиснувши губи, кивнула і підвелася.

— Але я ще зайду,— впевнено кинула вона. — Одужуй, Іваре.

Під звуки її кроків, я втомлено заплющив очі, що вже немов аж горіли. Мабуть, вперше в мене була така висока температура, але при цьому відчував таку легкість, немов взагалі не був хворим. Ніби не страждав від гарячки, а просто виграв у лотерею й втілив якусь давню мрію в життя. 

Невдовзі ж почулися вже нові кроки, а слідом за тим до мене долинув й голос Сорена. Автоматично мої повіки стиснулися сильніше. Виявляється, тепер його басистий голос відбивався від моїх скронь, породжуючи біль.

— Як ти? — запитав Сорен. Розплющивши очі, побачив протягнуту долоню з пігулками, а в іншій руці склянку з водою. — Випий це.

— Дякую. Але краще теж не сильно засиджуйся.

— Там є Нанна в разі чого, а захворіти я точно не збираюсь. А от якби не твоя депресивність, то й теж не захворів би.

— Сорене, я змок до трусів і моя депресія тут точно ні до чого, — огризнувся, віддавши склянку.

— Ніби вперше, Іваре. Кажу ж — зав’язуй з цією хандрою. Скажу Тору нехай приготує для тебе щось цілюще.

Зручніше влігшись, я вкрився пледом. Чомусь знову виринули спогади про ранковий дзвінок. Я відкидав будь-які натяки на депресію з боку Сорена. Та й навіть тоді я б не зміг привести це місце до ладу, тому я був упевненим в цьому. Втім, голос Кірстен став тригером і, мабуть, саме він щось та й перемкнув всередині. Мало не кожен день, проведений разом із нею, виник перед очима. Невже всі мої зусилля виявилися марними?

Знову здалося, що чув її аромат, а подекуди сміх, який лунав навколо дзвінкими переливами, а разом з ним відчував і власну посмішку. Вкотре пропустив світлі локони крізь пальці, насолоджуючись їхнім шовком. Кірстен вся така легка та світла у небесній сукні, знову вирвалася з моїх рук, але одразу ж спробував впіймати. Та дівчина, сміючись, грайливо тікала від мене босоніж по зеленій траві.

— Годі! Стій! — кричав їй услід, але вона всміхалась ще ширше, віддаляючись.

Немов вірний цуцик, я продовжував бігти за нею, прискорюючись, аби знову не втратити… Спіймав тендітну долоньку, яка здавалася такою ніжною, справжньою та водночас до болю коханою. Притягнув Кірстен у свої обійми та довго вдивлявся в її волошкові очі. Вона зовсім трохи облизнула свої губи, подивившись на мої, але посміхатися не припиняла.

— Чому ти зробила це? — запитав її, а вона навіть не знітилась, немов і не розуміла, про що я казав. — Мені боліло… Досі болить.

Та у відповідь була лиш клята тиша і ні пари з вуст, хоча відчувалося, як швидко билося її серце, а очі поволі наповнилися жалем. Тільки не жаль… 

— Ти потрібна мені… Невже ти не розумієш цього?

Кірстен хотіла щось сказати, але я не дозволив, припавши до її вуст. На мить здалося, що вона розгубилась, але вона була тут. Справжня. Поряд зі мною. Немов нічого й не відбулося. Як же я сумував за нею — неслося в думках з кожним новим поцілунком, одержимим і сповненим любові. Не потребував відповіді — хотів лише насититись нею. Знову. Почати все спочатку, з чистого аркуша. І пробачити все…