Розділ 6

Лорейн

Чергова сходинка залишилася позаду, а я все не наважувалася зробити останній крок. Не знала, що мене спиняло більше — сором за власні дії чи загалом таку поведінку. Почувалася, ніби сама ж себе підставила. Хоча все ж заспокоювало те, що робила це не просто так. Коли вже вирішуєш мати нормальне життя, то хочеться поринути в нього з головою й найменша підозра лякає та змушує тікати стрімголов. Така вже психологія людини, що ж поробиш.

Проте, нарешті, змогла заспокоїтися та поглянути на себе минулу. Хоч щось потішне в цьому було. За це й любила свої самокритичність і самоаналіз. А ще… це було прекрасне джерело натхнення для моїх книг. Особливо для останньої, яку розпочала вже в дорозі й мимоволі просто описувала своє життя останніми днями та додавала трішки екшену та бойових елементів, щоб читачу не довелося нудьгувати.

Цікаво, як вони сприймуть такий собі невеличкий неформат від улюбленого автора Артуріо Кірсбі… Втім, байдуже. Мені, звісно, була дуже важливою думка всіх моїх читачів, але вона рідко доходила безпосередньо до мене та й мало вплинула б на сам процес, адже це було переважно після паперового видання.

Єдине, що мене зараз чомусь хвилювало найбільше — як тепер на мене погляне Івар. Чи зрозуміє взагалі? Можливо, навіть проситиме якихось відповідей, але чи є в мене, що йому сказати? Та й чи потрібно взагалі розповідати про таке? Його ж це абсолютно не просто не стосується, а й не хвилює.

Он сидить собі з Сореном, п’є каву. Насуплений якийсь. Грізно зведені брови, звісно, роблять його трішки звабливішим… Схаменися, Лорейн! Куди це тебе понесло!

Це звичайний собі чоловік, який не має нічого спільного ні зі мною, ні з моїм сином. Звісно, окрім кімнати. Але як тільки тут звільниться місце, або нам з Генрі набридне життя в цьому готелі й ми захочемо переїхати — знову станемо з ним абсолютно ніким, як і були до цього.

Звісно, так я думала рівно до тих пір як вони з Сореном поглянули на мене і я прикипіла до його незвично темно-сірих очей, які іноді загадково темніли. За минулою вечерею вдалось зовсім трохи роздивитися цю дивовижу. Ні, він для мене вже точно здавався кимось більшим, аніж просто звичайним незнайомцем, що допоміг в скрутну хвилину. Невже моє серце аж так легко завоювати? Хіба роки, прожиті з Нілом, мене нічого не навчили?

Чомусь враз несміливо ступила перші кроки до них. Зрештою, сама не знала, що хочу сказати й чи взагалі варто робити це при адміністраторі. Але Сорен і сам підхопився зі свого місця, залишаючи нас з Іваром наодинці. І цим він несподівано збадьорив та додав впевненості моїй ході, яку встигла натренувати до ідеалу під час наших спільних з Нілом виходів у світ. 

Звісно, до журналістів колишній чоловік мене ніколи не підпускав, чого я ніколи не розуміла. Але на якісь благодійні вечори чи просто розкішні вечері потрібно було не лише прийти в гарній сукні, а й зробити це вкрай елегантно та красиво. Хто б знав, що ці навички використовуватиму не на якихось подіумах, а в непримітному готелі. Хоча… він таки досить популярний, бо людей тут і справді достатньо, якщо навіть вільних місць не було.

— Іваре, дозволите? — все ще трішки вагаючись, запитала.

— Звісно, — байдуже махнув той вказівним пальцем на вільне місце, чомусь цим жестом додаючи ще більше впевненості й лякаючи водночас. Адже на мене ніби й не ображаються, але водночас ця поведінка так була схожа на Нілову… — Чим іще можу вам допомогти?

Я повільно сіла на іншому краю дивану, витончено тримаючи свою поставу. Все ж життя з Нілом та й взагалі зростання у столиці Великої Британії давалися взнаки. Здавалося, що я так і буду все життя ходити з ідеальною поставою, гордо піднявши голову. 

Проте це все, на що мене вистачило. Всі слова, які я прокручувала дорогою, враз зникли. Залишилася лише пустка і самотні буквочки, немов якийсь ураган виніс все з моєї голови. Лише жалюгідні уривки зосталися розкиданими так далеко між собою, що неможливо було скласти якоїсь чіткої картинки.

— Місіс Олдрідж, якщо ви переймаєтеся про свою особу, яка явно хоче залишатися непомітною, то можете заспокоїтися. Мені байдуже, хто ви, і від кого тікаєте, а якщо вам знадобиться все ж допомога, то не відмовлю, — врешті заговорив Івар, а я лиш і змогла розгубленим поглядом забігати довкола.

— Пробачте, — все ж таки промовила однісіньке слово. Збиралася навіть більше, але погляд раптом зачепився за книжкові полиці поряд, а найголовніше — за кілька до болю знайомих палітурок трішки вище від тих, що власне гріли моє серденько вже ось майже десять років. — Ви читаєте книги Сержо Латка?

— Правильніше буде сказати — читав, — посміхнувся Івар, також натрапляючи поглядом на книги мого колишнього чоловіка. А я ж якось напружилася всіма струнами душі, сподіваючись, що це все-таки просто якийсь чудернацький збіг. Та й хто його не читає? Ну і моя творчість останнім часом набула не меншої ваги. — Його книги з кожним роком ставали все гірші й це помітили всі, кому взагалі було не лінь. Лиш одна й була гідна, але вона виявилася авторством зовсім іншої людини, тому я взагалі відмовився читати творчість Сержо Латка.

— Але все ж тримаєте його книги на полиці… — зазначила я.

— Ну не викидати ж, — стенув плечима Івар. — Хай собі стоять. Все одно в нас тут тільки якщо й обиратимуть щось почитати з подібного жанру, то краще спинять свій вибір на творчості Артуріо Кірсбі. 

— Справді?