Розділ 5

Івар

Та чого ж мене потягнуло будити їх?! Хай би спали… Немов самі б не розібралися зі своїм сніданком. Ох, Іваре, знову ти зі своєю допомогою…

Скориставшись гарною погодою, а якщо точніше, то відсутністю дощу, я все ж вирішив пробігтися вранці. Хоча більше сподівався привести думки до норми, які від вчорашнього вечора не давали спокою. Набережна після дощу не сильно рясніла перехожими, лише подекуди пробігали такі ж, як і я. Мабуть, теж шукали відповідей… 

Доки я бігав звичним маршрутом, задзвенів мій мобільний. Зазвичай, в таку годину дзвонила мама, але цього разу висвітився на екрані невідомий номер. Я сповільнився, зважуючись прийняти виклик. Довгий час я ігнорував невідомих абонентів, бо був впевненим, що мій новий номер відомий лише потрібним людям.

— Слухаю, — все ж відповів наважившись. Але декілька секунд чулася лише тиша. Відвів телефон, аби глянути чи не вибило. Ні. — Я вас слухаю!

Починав дратуватись і вже хотів вимкнути, як одночасно із першою краплею дощу почув невпевнений тихий голос:

— Привіт, Іваре…

Застигши на місці, я дивився на сполоханих перехожих, які почали втікати від дощу, що знову набирав обертів. Здається, лише через якусь мить я спромігся завершити дзвінок, але все одно продовжував мокнути.

Як вона дізналась мій номер? Для чого знову нагадала про себе?

І з кожним подібним запитанням в голові, мій гнів змішувався з дощем. Стільки часу я намагався забути все, щоб що? Щоб одного клятого дня вона знову переламала все в мені? Відчував, як моє серце розривало вени гарячими потоками крові, як скроні зводило від їдкого усвідомлення, що минуле знову наздогнало мене. І що я знову намок.

— Прокляття! — гаркнув і кинуся бігти до готелю.

Знову намокнув під дощем, але тепер він ніби намагався приборкати той вогонь всередині, який я так довго гасив… Виявляється недостатньо. 

В готель я практично увірвався й одразу ж кинувся до себе. Мов божевільний увірвався в кімнату й остовпів, наткнувшись на валізи біля ліжка. Халепа. Геть забув, що я оселив тут англійців. Ліжко вже було охайно заправленим, а верхній одяг обох висів на спинках крісел. Жінка навіть не думала розпаковувати речі… 

Іваре, вона й не мала цього робити у твоїй кімнаті.

Втім, намагаючись проаналізувати дії англійців, я не думав про Кірстен… Дивно.

Та все ж підійшов до шафи та дістав сухий одяг і повернувся до свого кабінету. І вже перевдягнувшись, я підійшов до вікна. Набережна знову спорожніла, а бруківка вже виблискувала новими потоками води. Глянув на телефон. На щастя, той мовчав. Навіть подумки дякував, що вона не поновила спроби. І взагалі, що то було? 

Навіщо вона знову подзвонила? Що хотіла зробити? 

Здавалося, що я знову поринав у якусь оману, намагаючись отримати відповідь. То ходив по колу, то сідав на диван, не знаючи, де все ж моє місце. І знову, з цих думок мене вирвав голос англійки у коридорі. Я аж затамував подих намагаючись вслухатися в кожне її слово. Повільно підвівся й обережно прочинив двері. Жінка здавалась розгубленою, а якоїсь миті навіть схвильованою і беззахисною.

— Та що ж таке… — видихнула тремтячим голосом, але я вже попрямував до неї. 

— Дозвольте я, — сказав, на диво, спокійно. Хоча всередині чомусь все вирувало, стискаючи мої груди. — Доброго дня, це Івар Берлінґ, міс Лорейн…

— Лорейн Олдрідж не відповідає на дзвінки й компанія… — лунав чоловічий голос в динаміку, розповідаючи про оренду її автомобіля, але я чомусь відповідав на автоматі. 

Весь час крадькома поглядав на Лорейн. Отже, Лорейн Олдрідж, приїхала на орендованому авто з Німеччини, але сама англійка. Так квапилась, що забула долити пального в бак? Тепер чітко розумів, що це ніщо інше, як втеча, але від кого?

— Сер, дозвольте… — сказала жінка, але я підняв перед нею руку, аби помовчала.

— Я вас зрозумів. Ще раз дякую, що повідомили. Я простежу, щоб із місіс Олдрідж більше нічого не трапилося.

— Гарного дня.

— Навзаєм, — і вимкнув телефон. Нарешті, зустрівшись поглядами, ми деякий час стояли мовчки. Жінка вкрай схвильована, а я частково теж, але швидше через свою цікавість. Коли Лорейн хотіла взяти телефон, відчув зовсім легкий дотик до своїх пальців, немов вогнем обпаливши те місце. Квапливо прибрав руку, звернувшись до неї:

— Компанія, яка надала вам в оренду автомобіль, зв’язалася з місцевою поліцією, оскільки ви не відповідали на їхні дзвінки та сповіщення… Вони хвилювалися чи не сталося чогось…

Але попри те, хвилювання на її милому обличчі не зникало. Навіть здалося, що її шкіра стала ще блідішою, ніж була досі.

— Все добре? — запитав невпевнено, бо знову спрацьовували всередині всі ті механізми, які намагалися скласти все до купи.

Чесно кажучи, я дійсно хотів знати, чи все в неї добре. Навіть попри впевненість, що вона не скаже незнайомцю про свої проблеми. Та коли після мовчазного розглядування мого обличчя, погляд Лорен наповнився страхом — лячно стало й мені. Хиткою ходою жінка кинулася до кімнати.

— Генрі, хутко вдягай куртку! — вимовила вона, тремтячим від хвилювання голосом і підхопила свої речі.