Розділ 4

Лорейн

Прокинувшись, солодко потягнулася та поглянула на ще сплячого Генрі, що перевертався з боку на бік. На мить здалося, що ми опинилися в якійсь казці й навколо не існувало ніяких бід чи проблем. Але вони, як штормова хвиля, раптово накрили мене, збиваючи з ніг та позбавляючи можливості будь-яким чином опиратися потоку.

Заледве взяла себе в руки та пішла в душ, поки ще не прокинувся Генрі. Бо знала, що далі часу вже майже не буде. Та й залишати сина самого на новому місці не так вже й хотілося. А то ще кудись побіжить і тоді шукай його повсюди. Місцевість все ж незнайома. 

Спершу досить гарячі струмені води змінювалися все холоднішими, а мені було байдуже. Не відчувала практично нічого, розуміючи, яка зараз в моїй душі була пустка. Лиш новий знайомий Івар та привітні люди навколо, імен яких і не запам’ятала, розбавляли ці неприємні відчуття. Вони немов дарували мені ті самі сили почати все з початку, яких бракувало, відколи ми поїхали від Томаса й майже припинили виходити з ним на зв’язок. 

До речі, як він там? Чи з’являється Ніл досі під вікнами їхнього будинку? Чи може… все ж поїхав за нами… Але чи знайде? Він не з тих, хто подумає, що я зможу поселитися в такому місці чи навіть країні. Навіть коли ми подорожували разом, я рідко говорила, що хочу кудись поїхати, але Данії в цьому переліку ніколи не було. Чому? І сама не знаю. Просто якось так сталося на підсвідомому рівні. 

— Мамо, а коли буде сніданок? — перше, що промовив Генрі, як тільки я з’явилася в кімнаті вже у свіжій кофтині бежевого кольору та простих синіх джинсах.

— Зараз дізнаємося, — посміхнулася йому, намагаючись зрозуміти, що краще зробити — залишити Генрі вмиватися й піти запитати на рецепції чи спуститися вже з ним.

Але не встигла й кроку ступити до дверей, як у них тихенько постукали, немов не бажаючи завдавати нам зайвого клопоту чи будити. Поспішила пройти по досить просторому приміщенні, яке немов поділялося на зону спальні та вітальні якимись невидимими стінами та поспішила відкрити. 

— Я вас не розбудив часом? — промовив той самий новий знайомий, поглядаючи то на мене, то на ще так само сонного Генрі. — Хотів запитати чи чекати вас на сніданок? Якщо що, в нас можна його скуштувати аж до четвертої години дня, тож можете не поспішати.

Я обернулася поглянути на свого сонька й побачивши, як загорілися його оченята, лише всміхнулася. Та й сама вже також встигла зголодніти.

— Ми будемо за десять хвилин, — посміхнулася і зловила задоволений кивок. Напевно, без нашої згоди Івар і не збирався повертатися кудись там, де він змушений був перебувати через наш несподіваний приїзд. До речі, це було дуже люб’язно з його боку. На таке я й не сподівалася, коли ми рушали в дорогу. 

Доки Генрі вмивався, я наготувала йому чистий одяг. Валізу розпаковувати не було сенсу, адже щойно вдасться полагодити авто — потрібно буде вирушати далі. Зранку ніби вже не дощило, але за вікном було досить похмуро. Я повільно підійшла до вікна, але тільки тепер помітила, що за цупкою шторою приховався вихід на балкон. Легенько відсунула її вбік із захватом оглянувши краєвид. Повноводна протока розляглася між двох берегів, рясно забудованих невеличкими будиночками. Уздовж встеленої бруківкою дороги, простягнулася дощата набережна із лавками. Чомусь аж не проти була б в гарну погоду сісти на ось ту, перед готелем, і написати кілька розділів, дивлячись на цю красу… Праворуч помітила міст, а біля нього судно зі згорнутими вітрилами. Здається, що міх подих аж перехопило, але кроки сина позаду повернули мене в реальність, нагадавши, що нам варто все ж поснідати.

— Виспався? — запитала я, невпевнено спускаючись сходами.

— Так. Набагато краще, ніж спати в машині.

Попри розуміння в голосі, я відчувала, що Генрі втомився від подорожі, та лише стиснула його долоньку, бо не знала, коли вже і як надовго це все закінчиться.

— Вибач, мій любий, але потерпи ще трохи…

Та голос немов сам зник, коли внизу побачила чимало людей за столиками, які активно снідали, гудучи, як бджоли у вулику. Втім, мою увагу більше привернула постать у спортивному костюмі. Чомусь навіть не важко було здогадатися, що то був саме Івар. Він щось промовив жінці на рецепції та вийшов на вулицю. Крізь вікно лише спостерігала за тим, як швидко він віддалявся уздовж мокрої набережної.

— Мам, ходімо, — смикнув мене Генрі та вже побіг до вільного столика в кутку біля книг.

На мене практично ніхто й не зважав, хоча було декілька миттєвих поглядів на Генрі, коли той з захватом плюхнувся на м’який диван. Згодом помітила уважний погляд бородатого скандинавця, який вочевидь готував якісь напої за барною стійкою. Чомусь вчора здалося, що він тут адміністратор. Немов щоб переконатися, подивилася ще раз на рецепцію. Жінка з фарбованим коротким волоссям у звичайному светрику щось уважно вичитувала в екрані перед собою, час від часу оглядаючи залу. Коли ж побачила мою зацікавленість, то привітно всміхнулась, ввічливо кивнувши.

Майже одразу нам принесли сніданок, але я вкотре смикнулась, помітивши міцні чоловічі руки, подекуди з татуюваннями рун і якихось візерунків. Це був той бородач. Чоловік знову усміхнено побажав смачного, підморгнувши Генрі.

— Забажаєте ще чогось, то не соромтесь.

— Дякую, сер, — відповіла досить ввічливо, але старанно приховуючи свою насторогу.