Розділ 3

Івар

Попри постійну увагу до дороги, декілька разів зустрівся з настороженим поглядом англійки, який вона одразу ж переводила на сина. Втім, чим ближче під’їжджали до готелю, тим більше починав нервувати. Цьогоріч побільшало туристів та іноземців, які шукали роботу і нового життя. Власне, сенс проблеми полягав у тому, що вночі та ще й у таку зливу, я вже точно не міг відправити цих англійців кудись… 

Зупинившись на стоянці, я ще раз глянув на зляканих попутників і знову вийшов під клятий дощ. Чимдуж квапився потрапити в приміщення, щоб нарешті переодягнутися в сухе. Сорен зустрів мене схвильованим поглядом, але побачив цих двох позаду і розплився у посмішці.

— Скажи Нанні підготувати восьмий номер для них, — кинув коротко.

— Але він вже зайнятий.

— Тобто? — чомусь не стільки здивувався, як напружився.

— Коли ти поїхав, два вільні номери зайняли… 

— Халепа… Я щось придумаю, а поки нагодуйте їх, — почухав свого лоба, краєм ока глянувши на жінку з малим. Далі вже звернувся до жінки: — Можете залишити речі тут. Поки що вам би поїсти, а то, мабуть, дорога була довгою. І навіть не думайте відмовлятися — я не сліпий.

— Дякую, — досить невпевнено відповіла незнайомка. Чомусь все більше впевнювався, що вона боялась мене.

— Тільки не лякай їх своїми жартами… — звернувся до Сорена, кинувши застережливий погляд.

— Іваре, за кого ти мене маєш, — всміхнувся Сорен.

Залишивши гостей, я поквапився нагору. Оминувши поверх з номерами, піднявся на свій. Знімав мокрий одяг на ходу, а потім цей оберемок всього скинув у ванній кімнаті на купу і прийняв швидкий теплий душ. Доки ж одягався в чисте та сухе вбрання, намагався вирішити, що робити з цими двома, адже два останні номери вже зайняли… Та й іноземців було б нерозумно відпускати деінде, особливо враховуючи, що жінка геть не знала данської мови. Звісно, англійську в готелях знали, але… Халепа… Я вже сам не розумів, чому шукав усі можливі виправдання, аби залишити їх тут. Особливо зважаючи на те, що терпіти не міг англійців з усією їх пихатістю.

Коли я почув стукіт у двері, то чомусь навіть не сумнівався, що то був Сорен.

— Розказуй, — прозвучало більше, як наказ.

— Що саме?

— Де встиг надибати цих англійців? 

— На вулиці, де ж іще… Ти бачив, що за вікном відбувається? — роздратовано відмахнувся і пішов до дверей.

Але Сорен спинив.

— Впевнений?

— А не видно?

— Та видно… — підозріло погодився, зіщулюючи очі. — То куди накажеш поселити їх? В нас немає місця, Іваре…

Звісно, я й сам це чудово розумів, але вихід завжди мав бути. Озирнувшись, я оцінив ситуацію. Моя кімната була найкращою, а в кабінеті був ще й невеличкий диван. Тому здалося, що цього мало б вистачити.

— Нехай Нанна змінить постіль для них. Я спатиму в кабінеті.

Замість будь-яких слів Сорен спершу округлив очі, а вже потім повільно почав їх звужувати. Не прокоментував і тільки кивнув.

— Ні, ну я можу й у твоїй кімнаті оселитися…

— Авжеж. Тільки спробуй бути трохи люб’язнішим до них, ніж зазвичай, — всміхнувся він і пішов геть.

Я ж пішов слідом, але на останніх сходинках зупинився. Звідси було видно моїх знайд і чомусь вирішив розгледіти їх уважніше. Про щось розмовляли, а малий навіть всміхався. До речі, в нього гарна усмішка. Виглядали не такими вже й наляканими, як в машині. Хоча правильніше буде сказати, що в постійній насторозі була лише мати. Невже вони від когось втікали? Від цієї думки я розгубився. Відкинув волосся, що впало на чоло і, вдихнувши глибше, пішов до них. 

— Ну як вам? Смакує? — запитав я одразу, як підійшов до них. Малий не злякався, а от його мамця вочевидь не очікувала на мій прихід.

— Ммм, та, — щось пробелькотіла вона. 

Чомусь жінка виглядала досить кумедно із набитим їжею ротом. Чесно кажучи, здивувався від такого апетиту. Неочікувано для манірної англійки. Або ж… Подумки прикинув відстань, яку вони вочевидь подолали. Мигцем глянув на малого, який теж неабияк наминав картоплю. Таки все стало значно цікавіше. 

— Я так і зрозумів, — всміхнувся до неї, аби раптом не налякати. Не вистачало ще щоб подавилась. — До речі, ви не проти якщо я приєднаюся? Хотілося б познайомитися та запросити пожити трішки в цьому готелі. По новинах кажуть, що така негода триватиме ще кілька днів, тому вам було б краще затриматися у нас.

— Не проти, — промовив хлопчак, широко всміхнувшись мені.

Обережно сів на вільний стілець, на мить помітивши зацікавлений погляд Сорена.

— Ну що ж, тоді нумо знайомитися? Мене звати Івар і я власник цього скромного місця. Підкажіть, як мені звертатися до вас? — запитав, ретельно підбираючи слова. Реакція незнайомки дещо бентежила мене, але втрутився хлопчик: 

— Я Генрі, а це моя мама.

Прикольний малий. Можливо, навіть роками, як і Амелі. Але, дивлячись на них, таки відмітив, що схожість між ними була досить незначною. Його блакитні очі були повною протилежністю материнським. І мимоволі я затримався поглядом на жіночих вустах. Хіба що губи в них були схожими… Мабуть, усім іншим в батька вдався. І чомусь автоматично намагався побачити обручку на пальці, якої там не було. Лише ледь помітний слід… Напружився, але намагався не лякати їх цим.