Розділ 2

Лорейн

Лондон, Велика Британія, 2 листопада 2024 

З самісінького ранку ми з сином востаннє переступили поріг квартири, яка стала переломним пунктом в наших життях. І якщо в душі я була цілком налаштована розпочати все з чистого аркуша, то моя нога так точно не думала. Надто невдалий крок, слизька сходинка і я закусила губу від болю. І була б страшенно рада повернутися до тимчасового дому, але не могла дозволити собі такої розкоші. Тоді б він встиг не дати нам поїхати, а так вже ніколи не знайде ні Генрі, ні мене…

***

Наступного дня

Снідали ми вже недалеко від кордону. Цього разу просто замовила у придорожній кав’ярні їжі з собою та поспішила до Генрі, що ще спав у машині. З полегшенням плюхнулася на водійське сидіння й обережно розшнурувала кросівку. Минула вже доба, тож можна було зробити перші висновки. Нога не розпухла. Навіть не посиніла в жодному місці. Звичайнісінька собі нога затятої письменниці, що коли мала вільну хвилинку навіть любила займатися спортом. Зрідка, сказала б, але й цього було цілком достатньо. Принаймні з моєю біготнею за Генрі так точно. Бо ж його вгамувати — це було ще те завдання. 

Навіть дивувалася, як він міг спокійнісінько витримати спершу коротку поїздку на поїзді до сусіднього міста, таксі в аеропорт, а потім ще й довгий переліт до Німеччини. Як виявилося, саме туди був найближчий рейс, а зникнути хотілося якнайшвидше. Тому попереду на нас чекала ще довга подорож машиною, але Генрі й слова не сказав проти. Хоча… чого б йому протестувати? Він просто міг весь цей час сидіти в улюбленій грі, поки його мама продумувала майстерний план втечі. Такої, щоб Ніл ніколи нас не зміг знайти…

А все починалося ж так чудово… Перша закоханість, що плавно перетекла в повноцінне кохання. Заради того, щоб бути з ним навіть покинула університет. А тоді одруження, Генрі й щасливе сімейне життя. Жаль, що не довго це тривало. Хоча чи маю взагалі шкодувати, що витратила на Ніла, свого вже колишнього чоловіка, стільки дорогоцінного часу? Абсолютно ні. Якби знала, який він насправді, то розвернулася б ще першого ж дня та пішла геть. Або ж взагалі не запрошувала на виставу. Але ж тоді б в мене не було мого сонечка.

Здавалося б, що ж такого поганого міг зробити Ніл? Та неочікувано навіть для мене самої він увесь час збирав компромат. Про свою ж тоді ще дружину, якій і на думку не спадало йому зраджувати. На відміну від самого Ніла, зраду якого підтвердили прямо на суді. Звісно, нічого він так і не знайшов, але це не завадило йому зробити досить переконливі підробки й відправити мені приклад в гарненькому конверті без назви й підпису. Звісно, не зрозуміти про що мова я не могла, як і залишатися в місті. Він погрожував подати ці документи в суд й щоб ця тяганина не затягла нас з Генрі знову в оточення Ніла, потрібно було випередити події.

— Мамо, а де ми? — спросоння промовив Генрі, визирнувши у вікно й знову вкладаючись спати.

— Незабаром будемо в Копенгагені, — промовила, з посмішкою позиркуючи на сонька.

— А ми ще довго будемо їхати? Я втомився, — це вперше за дорогу він сказав такі слова.

— Обіцяю, залишилося ще зовсім трішки. Як тільки знайду гарне місце, одразу там і зупинимося, — сказала я, посміхаючись у дзеркало заднього виду, а потім знову глянула на навігатор. Враховуючи, що ми лише нещодавно перетнули кордон, до столиці дорога залишалась чималою. 

Злива, що почалася майже миттєво після моєї обіцянки, немов була тим самим знаком долі, якого я досить довго чекала. Звісно, її початок не означав, що ми маємо отаборитися біля придорожньої кав’ярні. Але коли з кожною сотнею метрів вона все посилювалася, я зрозуміла, що довго ми на орендованій машині не протягнемо. Що-що, а цей аспект продумала не до кінця, взявши ту машину, вигляд якої здавався красивішим. Хоча навіть якби глянула на характеристики — це мені б про транспорт не сказало б практично нічого. Взагалі було дивом, що я отримала водійське посвідчення й мала достатньо досвіду, щоб не боятися за свою й синову безпеку. Все ж, за це завжди відповідав Ніл. Але добре, що свого часу таки наполягла на цьому. Та й колишній не протестував зовсім. Все ж до алкоголю в мене було своєрідне ставлення, тож коли ми кудись вибиралися, за кермо спокійнісінько могла сідати я. 

— Мам, ми вже нікуди не поїдемо? — Генрі зрозумів усе абсолютно без слів. Адже в якомусь малопримітному містечку машина остаточно зупинилася, не бажаючи рушати далі. І я б з радістю може й поглянула під її капот, але надворі панувала така нестерпна злива, що навіть корінна британка не бажала покидати затишного салону автомобіля.

— Вже точно нікуди, — відповіла, поглянувши на сина.

Взявши телефон я інстинктивно прагнула покликати Томаса на допомогу, але вчасно схаменулась. Адже він точно нічим би не допоміг. Може подзвонити в службу порятунку? Чи краще викликати евакуатор? Я геть розгубилася і заблокувала смартфон. Чекати бодай когось? Точно! Одразу ж увімкнула аварійку, в надії привернути чиюсь увагу. Та з часом все здавалося марним, бо в такий дощ навіть собаку ніхто б з будинку не вивів надвір… Глянула на Генрі: знову в телефоні, але хоч так буде спокійним. На відміну від мене. Втомлено заплющила очі, але легше від того не ставало. Втім, невдовзі салон залило яскравим світлом і я одразу ж розплющила очі. Помітила автомобіль, що рухався у нашу сторону. Навіть почав пригальмовувати! 

Спершу видихнула з полегшенням, бо якби й довелося кудись виходити, то максимум щоб перейти в інший автомобіль. А з іншого боку… мимоволі напружилася, злякано позиркуючи на дорогу. Через дощ, що розмивав силует чоловіка, здавалося, що то Ніл. А що як він насправді поїхав за нами в таку довгу подорож і нарешті наздогнав? Я не могла більше тікати… Втомилась.