Розділ 6: Щастя мить

POVДжинні Візлі

 Ще на початку грудня мені прийшов лист від професора Слизорога, в якому повідомлялося, що мене (як почесного члена Слизоклубу) запрошено на його Різдвяну вечірку, котра відбудеться двадцять третього грудня — в останній день перед зимовими канікулами.

 Гірше, ніж купівля сукні, гроші на яку мені люб'язно дали Фред та Джордж, був тільки вибір партнера, з яким я мала піти на святкування. Самій йти не зовсім хотілося, та й будь-кого я запросити не могла. Але, перед моєю останньою зустріччю з Тонкс, у мене з'явилася геніальна ідея: запросити на вечірку  її. На моє превелике здивування, дівчина одразу погодилася.

 Зараз був вечір двадцять третього грудня, надворі бушувала хурделиця, а я стояла біля Головного входу й очікувала на появу своєї спутниці. 

 На мені була скромна, але вишукана, сукня зеленого кольору з відкритою спиною, чорні туфлі на невисоких підборах і золотий ланцюжок з маленькою підвіскою — одна з небагатьох сімейних реліквій. Волосся Герміона допомогла зібрати так, щоб лише спереду залишилися звисати два пасма.

 До вечірки лишилося тільки п'ять хвилин, тож я вже починала нервуватися — ніколи не любила запізнюватися.

 Але ось вхідні двері відчинилися і до замку ввійшла Тонкс. Її з голови до ніг припорошило снігом, та навіть так вона виглядала прекрасною. Першим мені кинулося в очі волосся подруги: сьогодні воно було кольору чорного шоколаду.

 — Доро, в тебе вийшло! — навіть не привітавшись, вигукнула я і кинулася дівчині на шию.

 Але аврорка насупилася:

 — Я тобі не Дора!

 Її так всі називали лише позаочі, знаючи її «любов» до свого імені.

 Випустивши подругу з обіймів, я зрозуміла, що від талого снігу ми обоє були мокрими й виправила це помахом чарівної палички.

 Весело перемовляючись, ми рушили в бік Слизорогового кабінету, де і мала відбутись вечірка.

 Коли ми зайшли туди, я не повірила своїм очам: кабінет здавався значно більшим і, завдяки смарагдовим, золотим й малиновим тканинам, скидався на велике шатро. Всередині було душно і людно, туди-сюди снували численні ельфи-домовики в ролі офіціантів, а попід стелею літали справжні феї. Серед гостей були теперішні й колишні члени Слизоклубу, давні друзі професора Зіллєваріння та деякі вчителі.

 Ми з Тонкс розмовляли, потягували напої з наших келихів і раз у раз сміялися над дотепами Лі, котрий, як виявилося, в шкільні роки був членом Слизоклубу. Трохи пізніше до нас приєдналася Герміона, яка вже сотню разів встигла пошкодувати, що запросила на вечірку Кормака Маклаґена.

 Раптом, музики, які досі виконували мелодії для фону, почали грати танцювальну музику. Чи не першими на танцполі закружляли Герміона з Лі — дівчина була готова на все, аби здихатися Маклаґена.

 — Міс Візлі, дозвольте запросити вас на танець, — офіційно звернулася до мене Дора.

 — З радістю, міс Тонкс, — відповіла й дозволила відвести себе на танцювальний майданчик.

 Хто б міг подумати, що зазвичай незграбна подруга під час танцю може виявитися такою граційною?

 Тим часом мелодія змінила свій ритм — тепер це був вальс. Дора взяла мене за стан і ми закружляли усім відомими фігурами танцю.

 Ми були так близько один від одної, рука дівчини обпікала ділянку моєї оголеної шкіри, а її мерехтливі карі очі зводили мене з розуму. В ту мить я відчувала себе щасливою. Щасливою, бо кохала, бо Тонкс була поряд і її очі світилися радістю, бо музики грали симфонію, яка мене окриляла.

 Подавлена почуттям вини, постійними відмовами й загальним похмурим станом Дора здалася. А я не здамся. Я буду боротися за її світлу душу і щире серце, навіть якщо не буде надії їх отримати.

Кінець