Розділ 1: Неочікувана звістка

POVДжинні Візлі

 Перший тиждень навчання промайнув швидко. Зараз була субота і я в компанії Герміони поверталася із відбору у команду з квідичу.

 — Я, звісно, рада, що Маклаґена не взяли, але ж хто б міг подумати! Староста, найкраща учениця Гоґвортсу виконала заклинання приголомшення «Конфудус» на однокурснику, щоб змахлювати! Ви мене щиро дивуєте, міс Ґреєнджер!

 — Та годі тобі! — легенько штурхнула мене в бік подруга. — Ніхто не помітив.

 — Авжеж, ніхто, — відповіла я з усмішкою Чеширського кота на обличчі.

 Я хотіла була ще щось додати, але побачивши погляд Герміони, запитала:

 — Як пройшов тиждень?

 Подруга, прекрасно розуміючи, що я хотіла перевести розмову в інше русло, коротко розповіла, що цікавого відбулося за цей час. Так сталося, що після бенкету на честь першого вересня, ми змогли нормально порозмовляти лише зараз.

 — Гаррі не казав тобі, що зустрів Тонкс?

 — Ні.

 Той факт, що Герміона питає чи розповідав мені щось Гаррі, здивував мене більше, ніж те, що він бачив Дору.

 — Вона знайшла його в потязі, коли той знерухомленим лежав під плащем-неведимкою, — дівчина відповіла на питання, яке я ще не встигла поставити.

 Подруга мала на увазі інцидент, котрий трапився першого вересня. Того дня Поттер із запізненням з'явився на святкування в маґлівському одязі та ще й із засохлою кров'ю під носом. Про причину такої появи він розповів нам (точніше Рону та Герміоні, я просто поряд сиділа), а от про аврорку й словом не обмовився.

 — Гаррі часом не казав, як там Дора?

 — Ні, Джинні, але не думаю, що відбулися якісь очевидні зміни в позитивний бік.

 Герміона також хвилювалася за нашу спільну подругу, але в даній ситуації вона підтримувала мою маму. Дівчина вважала, що якщо Тонкс не хоче, щоб ми допомогли їй побороти депресію, отже наша допомога справді не потрібна. «Їй буде важко переповідати нам все з початку — це може завдати їй болю», — пояснювала Герміона.

 — Що вона в Гоґвортсі робить?

 — Аврори охороняють Ґоґсмід, — коротко пояснила дівчина.

 «Я можу її відвідати...».

 Ця думка блискавкою майнула в моїй свідомості, але я встигла за неї схопитися і довгими тижнями на відпускала її, чи, швидше, вона мене.

 Я просто не могла сидіти склавши руки знаючи, що моя подруга страждає, а я маю можливість до неї навідатися. Вона уже більше, ніж два місяці пробула одна і ніякого покращення не відбулося. Не розумію, чому мама та Герміона вважають, ніби я буду вимагати, щоб Тонкс розповіла, що в неї на душі. Вона сама це зробить, коли буде готова. Зараз їй важливо відчути підтримку, яку я з радістю готова надати.

 Але чомусь я вагалася і це було зовсім на мене не схоже. Я звикла до рішучих дій, проте в даному випадку одразу перейти до них не давали безпідставні сумніви. Вони зароджувалися десь на підсвідомому рівні й тепер немов промовляли до мене: «Не варто, Джинні».

 Та переймалася я ними не довго: ніщо не змогло б змусити мене покинути ідею провідати Тонкс. Єдине, що мене справді могло зараз хвилювати, то це те, як пробратися в Ґоґсмід, адже до запланованого туди походу залишалося ще два тижні.