Глава 15. Бранець.

ДРАКОЛАНДІЯ.

Я повернула ключ і відчинила двері.

Величезна зала, здається, уся з білого оніксу... Стеля так високо, ніби тут живуть велетні... Бліде сяйво немов ллється зі стін... Білі колони іонічного типу здіймаються у височінь, мов стовбури правічного лісу... Вирізьблені зображення  на капітелях так високо, що я не можу їх навіть роздивитись... Усе видається таким грандіозним, таким величним, що аж дух захоплює.

Я йду між тими колонами, немов лісом... Хто так будує? Та ось добираюсь до центру зали... Такий самий, білокамінний, постамент, до якого ведуть чотири широкі сходинки. Сходини для велета... Та на постаменті прикований до стели у вигляді неправильної, видовженої в один бік, трапеції... хто? На вигляд – звичайний чоловік, високий, колись, мабуть, мав гарну фігуру, та зараз занадто худий, виснажений. Руки приковані врізнобіч, ноги разом, металевий обруч обіймає тонкий стан, металевий ошийник – шию, ланцюги такої товщини, що могли б втримати, гадаю, пекельного Цербера. Такі ланцюги для звичайної людини? Торс у в’язня голий, а нижню частину тіла приховують прості полотняні штани, що не дістають і до щиколоток. Голова безсильно схилена, тому я не бачу обличчя, а бачу лише біляве спутане волосся, що звисає та прикриває його. Це все... дуже дивно... Можливо, я маю піти, не вмішуватися у чужі справи, та хіба я зможу? Я ж потім усе життя картатиму себе, мучитимусь від невідомості... Та чи живий ще бранець? Хто його так, за які гріхи?

Обережно, навпочіпки підхожу до постаменту, підіймаюсь східцями висотою з півметра, наближуюсь до стели... І раптом в’язень піднімає голову та впивається в мої очі своїми, сіро-блакитними, схожими на розплавлене срібло. Я навіть на бачу за цим сріблом його зіниць, та то, мабуть, гра світла та тіней. А взагалі він – неймовірний. Такі витончені риси... Виразні брови здіймаються запитально, кутиками угору... Тонкі бліді губи пошерхли, та мають досконалу форму... Так, він виглядає надто виснаженим і водночас надзвичайно привабливим. Невже така досконалість могла вчинити щось недобре? За що його прирекли на таке існування? Скільки часу він тут знаходиться? Без їжі, без води... Яким чином досі живий? Чи хтось приходить, щоб його годувати та поїти?

Бранець довго дивиться на мене, не мигаючи. Потім його губи ледь ворушаться, і я чую майже нечутний шепіт:

- Пити...

Пити?

- Зараз... – подати спраглому води – то найперша справа, не дати пити – то гріх...

Я дістаю свою виручалочку, серветку-хлібосолку, розгортаю тремтячими руками. Чом я так хвилююсь?

- Люба скатертино-хлібосолко! Прошу в тебе глечик води!

Та серветка прикидається звичайним шматком тканини і не реагує на моє прохання. Такого за нею раніше не помічала... Зламалася? Чи тому, що вона не ціла, а лише клапоть? Може, її сила вичерпалася? То погано...

- Будь ласка... Хоч пляшечку мінералки!.. Ні... То хоч склянку звичайної водиці!..

Ні, нічого я не отримую, це збиває з пантелику. Одразу в голові майнула думка: як же я тепер буду? Я ж тільки і сподівалася, що в мене завдяки чарівній серветці завжди буде свіжа їжа та вода. Та друга думка перебиває першу: на дні провалля я зустрічала струмки, а плодові дерева та кущі не дадуть померти з голоду. А тут ще й згадалось, що у залі, коли я тільки-но зайшла до підземного палацу, були накриті столи і, здається, їжа не була зіпсованою, хоч я і не розумію, як таке можливо. Виглядає все, ніби усі, хто пирував, встали і пішли безбач, залишивши бенкет. Там же має бути і вода, чи бодай якість напої!

- Зараз я щось принесу!

Я готова зірватися з місця, та ледь чутний шепіт зупиняє мене:

- Стій... – в’язень ледь-ледь киває у бік головою, та скошує очі.

Я озираюсь і бачу коло однієї з колон діжу, повну води, срібний ківш зачеплено за край діжі. Дивно, я й не бачила її, коли йшла...

Я спускаюсь донизу і набираю води, повертаюсь до незнайомця, притуляю до спраглих вуст срібний ківш. Спочатку вода лише змочує його губи, здається, що він не в силах навіть рухати ними. Та ось вуста потроху рожевіють і нарешті в’язень робить крихітний ковток. Завмирає на мить, заплющує очі і немов прислухається, як рідина рухається горлом. Потім ще один ковток, ще. Потроху він входить в силу і випиває увесь ківш. Здається, що вода оживила його, бо фарби потроху повертаються до обличчя, та й сам він тепер швидше схожий на живого, ніж на висохлу мумію.

- Ще!.. – вже не шепіт, а голос, такий мелодійний, приємний, його звучання пестить слух, немов улюблена музика.

Я спускаюсь до діжі і приношу в’язневі ще один ківш води. Він випиває його рвучко, роблячи великі ковтки, здається, що ніяк не може напитися. Я ніби чую, як кров цебенить по венах, відроджуючи і наповнюючи його силою. Тепер бранець виглядає значно краще, здається, він навіть трохи поправився, принаймні, не одна шкіра та кістки. Так, вода – то життя, і гріх не дати напитися навіть злодієві, хоч мені і не віриться, що незнайомець міг вчинити щось лихе.

- Ще! – голос стає все міцнішим, він вже не прохає, а вимагає, та нещасного можна зрозуміти.

Я роблю крок вниз на одну сходинку і все ж зупиняюсь.

- Хто ти?! – вигукую. – Хто надів на тебе кайдани? Що ти накоїв, чим заслужив таку страшну кару?

Бранець дивиться на мене своїми сріблястими очима, в них і туга, і біль, і нерозуміння, і осторога, і розпач, і печаль, і каяття, і надія. Здається, що вже й слів не треба, я все розумію і так, та він відповідає, неголосно, зупиняючись, немов згадуючи слова.