Глава 13. Спільна мета.

Олександра надіслала через усі можливі канали повідомлення: «Ліно, озвися! Тільки не дзвони, а пиши. Принц поруч». Та відповіді не було, і хвилювання знов заполонило серце.

- Не відповідає... Спробую іншим шляхом...

Саша почала зв’язуватись з усіма знайомими і розпитувати, чи не бачив хто Ліну, та й тут було глухо.

- Повернемось до нашої спільної квартири, може, Ліна там, - запропонувала дівчина.

Стас тільки підозріло поглядав й головою качав, та не заважав, мовчки йшов слідом, очікуючи від божевільного, що назвався драконячим принцом, несподіваних дій. Та Гардінг поводив себе цілком порядно. Звісно, що на нього звертали увагу перехожі та й пасажири у трамваї, та Київ – велике місто. Можливо, якість актори поспішають по своїх справах. Кого тут тільки не побачиш.

Зупинившись коло багатоповерхівки, Сашка підняла очі на вікно на сьомому поверсі. Може, Ліна, й справді, вдома, а вона приведе викрадача прямо до неї?

- Так, хлопці, чекайте мене тут. Якщо Ліна побачить дракона, то знов втече, і знайти її буде значно важче.

Стас знехотя залишився коло під’їзду стерегти чужака, вони тупцювалися, недобре позираючи один на одного, поки Сашка не повернулася.

- Немає і не було, - розчаровано здвигнула плечима.

- Де ж тепер шукати? – з надією зазирнув дівчині у сині вічі дракон, і зараз він здався їй схожим на велику дитину, у якої забрали іграшку.

- Де шукати?! Раніше думати треба було! Хіба не слід з дівчиною познайомитись, дізнатись один про одного більше, проводити разом час, водити її у кіно, дарувати квіти та цукерки, цікавитись її життям, ділитися своїми думками, разом відпочивати, подорожувати? Ти ж симпатичний і, здається, не дурний. Невже краще викрасти дівчину з весілля, коли вона вже була готова принести обітниці іншому?!

Здавалося, що на дракона вилили відро крижаної води. Він відкривав і закривав рота, не знаходячи слів. Нарешті, видавив із себе:

- Ти права, Олександро, в усьому права. Мене бісило, що батько вирішив мою долю за мене і я відтягував неприємний момент, як тільки міг... І не подумав при цьому, що царівні буде ще важче прийняти невідворотне... Так, я повівся, як повний егоїст.

- Ліна ж вродлива, цікава, ерудована! З вас могла вийти чудова пара, коли б підійшов до неї, як годиться! Та ти все зіпсував, Гард! – Саша мимоволі скоротила ім’я дракона, так їй здалося зручнішим.

Принц кивнув:

- Згоден, я усе зіпсував. Та вибору немає, маю все виправляти. Я хотів поговорити з Василіною ще в перший вечір, після заручин. Сподівався, що разом ми знайдемо вихід з неприємної ситуації, що склалася,  та вона не велась на розмови. Ти допоможеш мені все виправити, Сашо?

Дівчина проковтнула те, що дракон назвав її Сашою, а не Олександрою, та нехай, зараз у них спільна мета. І, якщо раніше не було навіть шансу розшукати подругу, то з драконом, можливо, це і вдасться.

- Спробую зробити, що зможу. Характер у Ліни такий, що довго доведеться вимолювати прощення, та надії втрачати не можна. Тільки спочатку нам треба її знайти.

Якщо чесно, то принц Гард видався Саші набагато кращою кандидатурою на роль чоловіка Василіни, ніж отой ніякий Вадим. Тим паче, раз подруга й сама виявилася царівною. Хоча це й не головне, головне – зійтися характерами, сподобатись один одному, а там і до справжнього кохання недалеко. Не схожий Гард на злодія, розбійника, викрадача дівчат. Зробив помилку, тепер, видно, кається. Не тягне він на антигероя, приємний, привабливий, вихований, в трамвай коли заходили та виходили – руку подавав. Та й обличчя у нього зовсім не злодійське, посмішка ледь помітна, загадкова, мов у Джоконди. Справді, треба буде з Ліною поговорити, щоб не була надто строга та придивилася до Гарда уважніше. Тільки ж де її шукати?

Принц присів на лавку коло під’їзду і плечі опустив, здавалося, він у розпачі, аж шкода стало.

- Є ще одне місце, - підняла палець вгору Сашка. – Інколи ми залишали одна одній записки...

- Записки? А подзвонити, що, не можна було? – здивувався Стас.

- Ми грали... Щось на кшталт квесту...

- І куди треба йти?

- До кота...

- Якого ще кота? – Стас вирішив, що Сашка, точно, з глузду з’їхала, то дракони, то коти.

- Зараз вирушимо до Золотоворотського скверу. Навпроти ресторану «Пантагрюель» стоїть пам’ятник персидському котикові Пантелеймону, є там у постаменті щілина, куди можна запхати скручену рулончиком записочку.

- А, знаю, - полегшено кивнув Стас. – В того кота вже спина блищить, так затерли його туристи!

- Навіщо? – встряв принц, який досі лише переводив погляд то на Сашу, то на Стаса.

- Бо Пантюша виконує бажання! – разом повернулися та проговорили друзі.

- То як?

- Треба загадати бажання і потерти йому спинку, - пояснив Стас.

- Погладити, а не потерти! – поправила його Сашка.

- Один чорт! Замануха для туристів.

- Чом ти такий скептичний? Кіт, і справді, виконує бажання, якщо вони щирі, важливі для тебе, і нікому не принесуть шкоди. Я загадала бажання вступити до Театрального, коли приїхала до Києва – і котик допоміг!