Глава 10. Таємниці прірви.

ДРАКОЛАНДІЯ. ВАСИЛІНА.

Досить зручна стежина стелилася під ногами, тому, незважаючи на глибину прірви, я спускаюся досить спритно та сміливо.. Схоже, що хтось тут постійно ходить, сподіваюсь, не дракони, бо чарівний кінь говорив, що стороняться вони цих місць. Цікаво, через що?

Я спускаюся вниз, а настрій мій стрімко повзе вгору. У мене вийшло втекти від ненависних драконів! Відсиджусь, мов мишка, вважатиму, що у мене незапланований тур в екзотичну країну, буду медитувати, складати вірші. Подобається мені тут. Сонечко сяє якось незвично, від скелястих стін тягнуться тіні. Не жарко і не холодно. Між камінням визирають квіточки, мов зірочки. А внизу взагалі все здається вкритим пишною зеленню. Тягнуться по стінам виноградні лози, голубіють дзюркотливі стрічки струмків. А повітря яке! П’янке, свіже, пахне травами та спокоєм.

Все, вирішила, два тижні ні ногою звідси! За цей час дракони вгамуються, прийдуть до висновку, що царівна загинула і шукати перестануть. А там само все якось владнається. Нехай батечко тепер думає, чим замінити царівну. Хоча, про що я? Татко у мене хвацький, він з цих драконів душу витрясе. Тепер вони у боргу перед ним будуть, бо занапастили єдину доньку! Сподіваюсь, знаючи мій характер, він зрозуміє, що я жива і здорова, та клятим ворогам спуску не дасть!

А потім куди? Головне – дістатися якогось містечка, а там продам дещо зі своїх прикрас. Будуть гроші – тоді і буду думати, як дістатися на Людську Землю. Скучила я вже за смішливою мрійливою Сашкою. З нею ми познайомились ще коли вступали до ВУЗу, подружилися, разом знімали невеличку квартиру у передмісті. За п’ять років стали не як подруги, а як сестри. Скільки пустощів вигадували з нею та Стасом! Стас, то наша «третя половинка». Завжди нас підтримував, завжди захищав, розумів з першого слова. Ех, чудові були роки, веселі та безтурботні!

Тільки зараз зрозуміла, що зітхаю за друзями своїми, за Сашунею та Стасом, а про Вадима, майже чоловіка, і не згадую. Звісно, в нашу веселу компанію він би і не вписався. Серйозний, вдумливий, прискіпливий, все у нього по поличкам розкладене, життя наперед розписане, та от з одруженням вийшло не за розкладом. Навіть зрозуміти не можу, як у нас з ним зрослося, ми ж бо такі різні... Цікаво, як він там?

А як я? Чому не згадувала про Вадима? Поруч з ним було усе зрозумілим та логічним, навчання закінчилось, час переходити до нового етапу життя, робота, сім’я. Він пояснював мені доцільність шлюбу, та й сама я поспішала, бо хотіла спекатись батьківської опіки. І Вадим здавався ідеальним чоловіком. Та чи кохала його я? Такого, як пишуть у любовних романах, не відчувала ніколи. Щоб голова паморочилась і серце з грудей вилітало? Пхе! Можливо, Вадим просто був для мене зручним? Ой, леле, як же важко у собі розібратися...

Вадим так і не встиг надіти мені обручку. Зате кільце драконячого принца - ось воно, золоті голови драконів повернуті одне до одного, рубінові очі одне з одного не зводять. Пхе! Хотіла стягнути його та викинути у прірву, та зась! І так, і так пробувала - не знімається, мов приросло, кляте! Та нехай, то така дрібниця. Головне зараз  - втекти від драконів, а з обручкою я пізнише розберуся, варто дібратися до будь-якого ювеліра - мені його розпиляють та ще й круглу суму за нього відвалять.

Так, розмірковуючи над життям, дібралася я днища. Тут, і справді, було казково. Розкидисті кущі вкривали усе геть яскравим зеленим килимом, ліани повзли по стінам, розсипи квітів були схожі на різнобарвні хмаринки. Ідилія, та й годі! Я пурхала, збираючи букет, мов метелик!

А ось справжніх метеликів і не видно. Мабуть, не долітають на таку глибину. Та й без них неймовірно гарно!

Я вмостилася між ромашок, круглий камінь правив мені за стіл, розіслала серветку. Ну, що, будемо святкувати?

- Скатертино-хлібосолко, а чи не пригостиш мене вареничками із сиром та сметаною? А ще б я із задоволенням випила морсу з журавлини та з’їла ромову бабу... І парочку соковитих груш!

Чим не райське життя? Поїли – можна й поспати, тим паче, що день сьогодні був важкий. Зранку вбити намагалися, потім шалений галоп на чарівному коні, опісля довгий спуск у прірву. Тож я вимостила собі ліжечко з густої трави, простелила плащик, який запобігливо зберегла у сумці, та й вляглася, дивлячись на небо, яке з глибини здається якимось чудним, та посміхаюся своїм думкам. От повернуся на Людську Землю...

Не вчулася, як і заснула.

*       *       *

Ранок зустрів мене затерплим боком. Таки не на перинах пухових. Тож я встала, щоб розім’ятися і... оніміла.

За ніч все змінилося якимось дивним чином. Замість польових квітів здіймалися примхливі голівки лілій, пишні шапки півонії, цнотливі бутони троянд, тягнулися угору горді гладіолуси, зверхньо дивилися навкруги рясні суцвіття юкки.

Замість дикого винограду по стінах повзли гнучкі стебла гліцинії та жимолості в періоді пишного цвітіння.

А за квітниками починались ряди малини та ожини, ягоди ледь починали спіти, тож я йшла та йшла, вишукуючи солодкі.

А ще далі побачила плодові дерева, і я так персиками навтішалася, що не мала змоги увіпхнути у себе ще щось, хоча вабили погляд і сині сливи, і наливні яблука. І як воно, що все в один час цвіте та дає плоди? Ніби потрапила у якийсь чарівний край. Відчула себе дитиною, що втекла від няньок до саду, де можна їсти немиті фрукти і не думати про мікроби.