Глава 9. Втеча.

ДРАКОЛАНДІЯ. ВАСИЛІНА.

Вбивця прийшов, як я і гадала, вночі. Точніше, з першими променями вранішнього сонця, бо лізти до покоїв нареченої принца з ліхтарем – воно, якось, не те, можуть і помітити.

Забрався через вікно. Я так і гадала, коло дверей все ж охорона, а вікно захищене лише магією, для іншого мага зняти захист не важко. Спала я в пів ока, бо жити хочеться, тож відразу почула, коли мене нитка за ногу смикнула. Ящіркою зісковзнула з ліжка, заховавшись під нього. Рука стисла манікюрні ножички – єдину зброю, яку змогла відшукати у своїй скрині. Звісно, ними і жабу не заколеш, не те щоб дракона чи, навіть, людину (гадаю, що ті дракони, розмову яких я чула, самі на мокру справу не підуть, наймуть професіонала, а втім, хтозна). І все ж, коли не маєш вибору, хапаєшся навіть за дрібницю.

У повній тиші було чути повільні м’які кроки, якби не прислухалася, то й не почула б. Невідомий наблизився до ліжка, стиха зашелестів балдахін, який відсунули, щоб побачити сплячу царівну. І раптом сильний удар струсонув ліжко! З моїх губ зірвався напівзойк-напівстогін, та це було навіть доречно. Вбивця, увіткнувши у ляльку ножа, застиг на мить, та бачачи, що царівна вже не стогне і не рухається, вирішив, що його чорна справа вдалася. Знов м’які кроки у напрямку вікна, легке шарудіння, і повисла повна тиша.

Охорона навіть нічого не почула. Я вичекала трохи часу і почала вибиратися з-під ліжка. Лялька, яку я дбайливо викладала із знайдених у скрині речей, була «вбита», а я – жива. Я витягла зброю, що застрягла у матраці. Це виявився довгий вузький кинджал із ручкою, обмотаною шкіряною стрічкою. Дивно тримати в руках те, що мало забрати твоє життя, аж у грудях щось стискається. Дорогоцінний експонат. Та тепер це – моя зброя, мій трофей.

Я наблизилась до вікна. Магічні замки зламані, одна стулка трохи навіть відчинена. Ось він, мій шанс. І його подарували мені вбивці. Я швидко вдягаю костюм для верхової їзди. Коні – то моя слабкість, моя любов. Їздити верхи я почала ще в дитинстві, тихцем виводячи коней зі стайні, бо мені малій не дозволяли сідлати чарівних коней, а на поні я кататись не хотіла, потім на Землі ходила до кінного клубу.

Зв’язала кілька одежин, щоб використати замість мотузки. Ухопила заплічну сумку, яку і не розбирала, вичікуючи на слушну годину. Вибралась з вікна. За допомогою мотузки-самокрутки дісталася карнизу, по ньому пройшла до зливної труби, по якій і спустилася у двір. Тепер мені треба лише дістатися стайні. Ховаючись, прямувала я туди, звідки вдень почулося кінське іржання.

Добре, що ще дуже рано, і мешканці палацу сплять та бачать солодкі сни...

Добре, що стайня не охороняється...

Добре, що я така вправна...

Коли моя рука торкнулася дверей, я полегшено зітхнула. Відсунула важку залізну засувку і опинилася у раю.

Коні... Коні кругом... Яка ж вона величезна, королівська стайня! У батька й то менша. Гадаю, тут не менше сотні цих чудових розумних тварин. А диво-коней ціла дюжина. Високі на ногах, витончені красені! Ну ж бо, хто допоможе маленькій царівні втекти від великого дракона?

Диво-коні загомоніли усі разом, та хтось один шикнув – і запанувала тиша. Тепер озвався він, один, і я побачила його. Кольору чорного шоколаду, схожий на літню ніч, стрімкий та гордий. Чорна грива колишеться, ніби на вітрі, очі зірками сяють, хвіст до землі звисає, хоч коси заплітай.

«Я допоможу, - чується у голові оксамитовий голос, повний нерозуміння та подиву. – Тільки нащо маленькій царівні тікати від великого дракона?»

- Не хочу заміж за нього! – відповідаю.

«Чом? Він – гарний господар!»

- За дракона не піду! – ставлю жирну крапку.

«Добре, маленька царівно, - погоджується кінь, - як схочеш. Сідай тоді хутчіш, бо люди та дракони вже прокидаються».

Мене умовляти не треба, заскочила на високу спину без сідла, колінами боки стисла, щоб не впасти.

- Вперед, любий!

Диво-кінь вирвався зі стайні, мов вихор. Одним стрибком подолав триметровий мур. Та то лише розминка була. Бо ця дивна тварина, яка ще й розум має до усіх своїх переваг, летить – не летить, біжить – не біжить, ні небом, ні землею, а скаче так, що за раз милю долає. Йому б ще крила... Та ні, не варто. Коли б йому крила, то  був би вже пегас, а то такій мрійливий кінь. То на ромашку задивиться, то на легкі хмаринки. А мені зараз потрібен швидкий та надійний друг.

Через кілька стрибків опинились ми за містом. Я дороги не знаю, то й не вказую. Диво-кінь сам мене несе. А далі скелі чорні, піски червоні. Між двома хребтами мчимось, вітер у вухах гуляє. Чи довго мчали, чи ні, вже й не зрозумію. Та раптом чую свого коника:

«Погоня за нами, маленька царівно, через півгодини наздоженуть».

- Хіба не ти найшвидший серед усіх? – дивуюся.

«Я – найшвидший, та й охоронці не дурні. На одному коні їдуть, другого у поводі ведуть, щоб не зморився. Потім міняють».

Дістаю із сумки на ходу рушничок зачарований, позад себе кидаю. Нумо, що вийшло? Озирнулась, а позад річка тече, ні початку, ні кінця, між скелями хлюпочеться, сама на себе замикається.

Трохи часу минуло, питаю:

- То що там, милий?