Глава 7. Зла чаклунка.

ДРАКОЛАНДІЯ.

Не вгадала з напрямком... Повільно обертаюся, посміхаючись по-дурному.

- Так, просто в мене ще справи... Та вірно, спочатку треба білизну віднести, - і я повертаю в інший бік.

На щастя, вусань більш мене не чіпає, лише шепоче щось на вухо товаришу і обидва гигикають. Нехай, добре сміється той, хто сміється останнім. Я підбираю поли плаття, щоб пришвидшити ходу і мчу до кінця коридору, лише завернувши, видихаю полегшено. І все ж, куди тепер? Плану палацу не маю, служницю намагалася розпитати, та майже марно.

І мене поглинають ошатні коридори, переходи, сходинки, я зовсім заплутуюсь. Зустрічаю слуг, дехто здоровкається, та ніхто не питає, куди я йду, мабуть, знають, що Саніту приставили до чужої царівни, а в тієї чи мало які забаганки. І не спитаєш дорогу, бо дівчина тут три роки, має знати палац, як свої п’ять пальців, тому посміхаюсь, киваю та йду собі далі. Знаю лише, що маю спускатися вниз і десь там шукати вихід. Повезло, ніхто мене не зупинив, і я вибралась з палацу, кинувши погляд направо-наліво, зорієнтувалася, куди йти. До воріт та від них рухалися слуги, охорона, вози, заповнені провіантом. Я викинула плаття, закинула на спину заплічну сумку і рушила до воріт, не піднімаючи очей. Ближче, ближче... Ось я майже поруч... Зараз...

І раптом перед моїми очима ворота закриваються і увесь королівський двір піднімається на вуха. Всі починають кричати, бігати туди-сюди, метушитися. Невже виявили, що царівна несправжня? Так швидко?

Я починаю задкувати, бо тепер не знаю, куди й подітися. Зіштовхуюся спиною з дівчиною, що біжить з куркою у руках, мабуть, кухарка.

- Саніто! – вигукує вона. – Таке нещастя! Що ж тепер буде?

- Нещастя? – перепитую оторопіло.

- Ти що, не знаєш? Царівну-чужинку отруїли!

- Як! – блідну, розуміючи, що усе набагато гірше, ніж я могла навіть подумати.

- А хто ж його знає? Мабуть, сніданок отруєний принесли. – Раптом до неї доходить, що саме Саніта – покоївка царівни, і вона хмуриться: - А хіба не ти їжу царівні приносиш?

- Ні, не сьогодні! – хитаю головою.

- А чому тоді з сумкою? - підозріло дивиться кухарка. – Чому тікаєш?

Відступаю із широко розкритими очима:

- То не я! Не я! – помічаю відкриті двері і заскакую, хоч куди, та треба сховатися, прийти до тями, вирішити, що робити.

Невже через мене загинула невинна дівчина? Та хіба ж я хотіла? А якби не підміна, то вже б я лежала зараз мертвою на шовкових простирадлах? Боги, як страшно! Кому я так завадила?

Сунуся спиною повз стіни у коридорі, що освічується тьмяними факелами, закріпленими під стелею. Куди ж сховатися. До вух долітає брязкання зброї та перемовини солдатів. Поспіхом пролітаю коридор та звертаю за поворот, притуляюся до перших дверей, та тільки хочу перевірити, чи закриті, як чую голоси за дверима.

- Тебе, точно, ніхто не помітив? – запитує чоловічий.

- Коли й бачили, то я морок навела, вважатимуть, що бачили служницю Саніту, - відповідає жіночий.

І я завмираю, почувши знайоме ім’я.

- Слава Першодракону, небажаної нареченої ми позбулися! – радіє чоловічий голос. – Тепер принц вже не уникатиме стосунків зі знатними драконицями, які можуть скласти йому пару.

- Тепер я зроблю все, щоб він вибрав мене! – жіночий.

- Він вибере, - погоджується чоловік, - бо ти у мене найвродливіша, найрозумніша, найталановитіша...  Кого ж, як не тебе? Та знай, якщо тобі не вдасться закохати у себе принца, то ми маємо вбити і його, і усю його родину.

- Не хотілося б, принц такий гарний!..

- Так старайся, люба, старайся! Йди зараз же, будь поруч з принцом у скрутну хвилину, втіш його, підтримай...

Мені доводитись відступитися у дальній кінець коридору і завернути за ріг, щоб не помітили. Я зараз була свідком, як ці двоє зізналися у вбивстві! І планують інші вбивства, якщо не вдасться підчепити принца на гачок кохання! Вони не називали імен, та якщо я ще колись почую ці голоси, то впізнаю їх! У яке ж зміїне кодло я потрапила?

Луною відгукуються кроки тієї особи, яка намагалася отруїти мене, та через яку загинула служниця. Ні, я маю визирнути, хоч одним оком! Я маю знати, хто на мене полює!

Та  я не встигаю, бо чиїсь міцні пальці боляче стискують моє плече.

- До короля її!

А бодай вас всіх! Та я не здамся так просто.

І хай допоможе мені капоейра! Що, я дарма цілий рік на заняття ходила? А капоейра – то бойове бразильське мистецтво, що поєднує у собі бойові елементи з танцем та акробатикою. Тож присідаю, одночасно вислизаючи із рук охоронця, ногою вцілюю йому у коліно. А їх тут аж четверо! Спираюсь рукою та ногою об підлогу, іншою ногою роблячи підсічку другому із солдатів. Мені одній капоейра нагадує бойовий гопак? Тільки бойовим гопаком займаються справжні чоловіки, а капоейра і дівчатам вдається. Випрямляюсь, цілячись головою у підборіддя третього. Роблю оберт з розставленими у сторони руками, та четвертий встигає присісти і минає мій «млин», зате потрапляє під удар ногою по причинному місцю і згибається від болю навпіл. А я роблю колесо та опиняюсь за спинами у охоронців... і бачу ще одну четвірку озброєних воїнів.