Глава 5. Несподіваний візитер.

ДРАКОЛАНДІЯ.

Я трохи покопирсалася у своїх «скарбах». Ось цю серветочку я сама вирізала із скатертини-хлібосолки ще в шість рочків, щоб завжди мати доступ до морозива та тістечок. Ніхто досі й не кинувся, що скатертина не ціла. Чарівні гребінець, люстерко та рушничок від бабуні дісталися. Та й багато ще чого є. Та поки що ніхто не має про це знати. Тому нехай мені місцеві смаколики сюди несуть, бо дивно буде, якщо наречена нічого не їстиме. І я знов подзвонила у дзвіночок.

- Що бажаєте, Ваша Високосте? – звично з’явилася на порозі служниця, мабуть, лаючись у душі, що я її весь час сіпаю, бо вираз обличчя її мені зовсім не подобається.

- Якщо я вже сьогодні нікуди не йду, - кинула я на неї вбивчий погляд, - то хочу переодягнутися і поїсти.

- Зараз допоможу вам зняти плаття...

- Не треба, - зупинила я її, виставивши долоню. – Мені потрібна покоївка, щоб завжди була поруч і щоб я могла посилати її з різними дорученнями.

- Я – завжди поруч... – почала жінка, та я її перебила.

- Пришліть одну з тих дівчат, що прибиралися сьогодні, молоді, жваві. Руденька підійде. – Вона буде поки що моїми очами та вухами, а потім і пропуском на волю.

- Добре, Ваша Високосте! – служниця вклонилася та й пішла.

Натомість через кілька хвилин з’явилась руденька з підносом у руках, вклонилася та почала сервірувати стіл. Я помітила, що вона виставляє посуд на дві персони і зраділа:

- От розумниця! Правильно зробила, що принесла їжі на двох, зараз сядемо, познайомимось, погомонимо...

- Що ви, Ваша Високосте, як можна? – почервоніла руденька. – Це для вас і вашого нареченого.

- Щ-що?!  Він збирається до мене?! – А я сподівалася, що через банкет принцові буде не до моєї особи бодай сьогодні!

- Звісно, Ваша Високосте! Ви погано почуваєтесь, тож Його Високість принц Гардінг незабаром прийде провідати вас.

Он як вони все слугам пояснили. Погано себе почуваю. Добре. Точніше, нічого не добре. Я і бачити цього виродка, викрадача невинних дівчат не хочу! Але ж я акторка, чи хто? Видам йому порожньоголову та недалеку принцеску, хай «радіє». Треба видатися беззахисною та невинною, може, не будуть замикати?

- Добре, - зітхнула я, зрозумівши, що зустрічі не уникнути. – Тоді допоможи мені зняти плаття та переодягтися.

Весільне плаття я б сама не зняла, це точно. Руки руденької пурхали, мов метелики, розстібаючи дрібні ґудзики.

- Як тебе звуть? – поцікавилась я.

- Саніта, Ваша Високість!

- І давно ти вже працюєш у палаці?

- Вже два роки, Ваша Високість!

- Та досить вже кланятись і називати мене Ваша Високість!

- Але ж я – ваша покоївка і маю виконувати ваші накази!

- От я і наказую тобі: називай мене просто Василіною, хоча б, коли ми наодинці!

- Добре, Ваша... Ой! Кх... Василіно!

- Отак, - кивнула я схвально.

Я дістала зі скрині домашнє плаття кольору маренго із застібками під горло та довгими обтягуючими рукавами. Саніта розпустила мою весільну зачіску і скрутила волосся у пишну гульку на  потилиці. Поглянула у дзеркальце, звичайне, не чарівне. Що я можу сказати? Красу не сховаєш, як би мені цього зараз не хотілося.

- Передаси, Саніто, щоб отут, на стіні, повісили дзеркало на весь зріст. Як можна без дзеркала жити?.. Та не зараз, не біжи. То на завтра вже. А тепер сядь поруч та розкажи мені про принца Гардінга...

Нічого я про свого викрадача дізнатися не встигла. Двері розчахнулися і на порозі з’явився велетень-дракон. Як він одвірки головою не зніс? Міцний, здоровий, та складений вдало. При широчезних плечах досить стрункий стан. А біцепси які? Щоб його руку скласти і чотирьох моїх не вистачить, - я мимоволі глянула на свою руку. А ноги які м’язисті! Добре хоч інтимної частини не видно за довгим камзолом. Я поволі перевела погляд на обличчя. Крупні виразні губи, видатний ніс, жовті очі, щоправда, у приміщенні хоч зіниці не вертикальні, а круглі, великі. Цікаво, якщо ліхтариком у темряві насвітити, горітимуть, як у дикого звіра?

Рухається повільно, мов дикий звір, граючи м’язами та хизуючись статурою. Присуває кресло, яке принесли після прибирання, і сідає до столика навпроти мене.

- Доброго вечора, наречена!.. – одна брова кутом підіймається, немов він очікує, що я ще втну.

На язиці... Ой, чого тільки не товпиться у мене на язиці. Хочеться обзивати його останніми словами, виказати все, що я думаю про його дикунство, образити, вбити словами. Та, якщо я хочу просто втекти, то усе невимовлене треба запхати подалі і грати, грати роль дурепи.

- Ой, я так рада! Так рада! Так приємно, що ви завітали! Усе так неочікувано! Ми вже обручилися, то, може, час і познайомитись? Я – Василіна Ернестівна Гамаюн. А як звуть мого чудового нареченого? – торохтю, кліпаючи віями та посміхаючись по-дурному. – Хоча, можете не представлятися, бо я вже і так знаю, що маю честь стати нареченою принцові Гардінгу. Боже, яке важке ім’я! Може, я називатиму мого принца Арді? Або Інга? – перегинаю палку, відчуваю, що не треба так, та не можу зупинитися.