Глава 4. За дракона не піду!

ДРАКОЛАНДІЯ.

«За дракона не піду!» - ця думка стала домінуючою у моїй голові. Та головне зараз – не поспішати і усіх ввести в оману. Нехай вважають, що я на все згідна, а моя агресивна поведінка цілком пояснюється тим, що я не була поставлена до відома заздалегідь про майбутні заручини. Тож я понишпорила по розгромленій кімнаті, знайшла дзвіночок, яким зазвичай вигукують слуг, і зателенькала.

Двері відчинилися і до покоїв зайшла жінка середніх років, людина. Я це одразу відчуваю. Та це й зрозуміло, що слугами у палаці будуть люди. Дракони завжди з набігів привозили полонених, здебільшого людей, бо вони слабші фізично і в них буває багато дітей. Тож люди у Драколандії розповсюдились і виконують різноманітну роботу. Втім, як і у нас, на Марадифії. Я таку нерівноправність не сприймаю, тому і хотіла жити на Землі. Бо насправді люди – веселі, тямущі, вигадливі, цікаві та талановиті. З ними не засумуєш, увесь час щось нове вигадують. На Землі і чари не потрібні, бо там наука та технології – ті ще чари! Як мені подобаються телевізори та кінотеатри, смартфони та інтернет, комп’ютери та їх неймовірне програмне наповнення! Як мені подобається спорт та розваги! Ой, як же добре жити на Землі, звісно, якщо маєш кошти! Я так сподівалася залишитись серед людей... Ех, батьку-батьку, що ж ти наробив?! Яку долю вибрав своїй єдиній, коханій донечці?

Хочу зненавидіти, та не можу. Він та ще мій брат Варлам – єдині мої близькі родичі. Ні, родичів у мене вистачає, та найближчі – вони. Тож ненавидіти не виходить. Що ж, тату, я тебе прощаю. Та робитиму все одно по-своєму!

Служниця дивиться перелякано на увесь той безлад, що я натворила, на мене. Ага, на драконів вона вже надивилася, звикла, хоча вони справжні ящери, а мене, милу дівчину з роду Гамаюн, боїться! Просто смішно. Та я не збираюся слуг лякати, вони ще, може, знадобляться. Тож посміхаюся мило, ніби то я не я усе розкурочила, і тицяю пальчиком на безлад:

- Прибратися треба!

- Так, Ваша Високість! Я зараз пришлю дівчаток!

- Дякую! – і знов мила посмішка.

Прямо, небожителька якась. Та якщо мені не вдасться втекти, тоді я перетворюся на лиху, нестерпну божевільну. А поки ще маю надію на план А, тож я – тиха муркотлива кішечка, а не дика тигриця.

Жінка виходить, і я помічаю здорованів із шаблями по обидва боки від дверей. Ото так стережуть наречену принца драконів. Та то не біда, коли не маєш гострої шаблі, а маєш гострий розум.

Через хвильку у кімнаті з’являється двійко дівчат віком десь за двадцять. Одна чорнявенька, з косою майже до талії, худа, висока, незграбна. Інша – руда, волосся ледь-ледь прикриває шию, веснянкувата, за зростом і статурою трохи схожа на мене. Теж із людей. Дівчата вклонилися і прийнялись за прибирання. Прудкі, вправні, тільки очей не піднімають. Чи вони всі тут мене бояться? Та не таке я вже й чудовисько, трохи побешкетувала. Прибравшись, служниці, кланяючись, залишили мої покої. Чистота і порядок, наче нічого й не трапилось. Може, знов усе розкидати? Та ні, дівчат шкода, вони ж не винні.

Я вляглася прямо у весільному платті на ліжко, підклавши під голову руку і задумавшись. Що ж далі? Моє життя було сповнене справ, спілкування, чогось нового, не мала й секунди зайвої, увечері падала і засинала, дякуючи долю за насичений яскравий день та сподіваючись, що завтра буде ще кращий. А тепер лежати ось так і нічого не робити я просто не в змозі. Скочила, почала ретельно оглядати кімнату. Впевнившись, що немає тут ні підземних ходів, ні якихось схованок, повернулася до шафи з порцеляновими статуетками. Залишились цілими лише дві. Юнак та дівчина, обіймаючись, стоять по коліно у воді та юнак тримає дівчину на руках, а вона ніжно притулила до нього голівоньку. Пфе! Треба було добити, та вже хай.

Повернулася на ліжко, лягла, перехрестивши ноги та склавши руки на грудях. Вирішити втекти набагато легше, ніж це зробити, особливо, коли двері на замку, а під ними – охоронці зі шаблями. Ой, не можу! Я ж так із глузду з’їду!

Поволі виповзла гадюкою думка: вони зараз заручення святкують, а я тут одна, замкнена. Де справедливість?

Знов подзвонила дзвіночком. На порозі застигла та сама насуплена жіночка середніх років, що приходила раніше:

- Що бажаєте, Ваше Високосте?

- Хм... А ти хто?

- Старша над слугами, Ольденія, Ваша Високосте.

- Добре, Ольденіє. Я трохи відпочила, тож бажаю повернутися до бенкетної зали. Проведіть мене!..

- Не дозволено, - схиляється, кланяючись, жінка.

- Ким не дозволено?

- Його Величністю Гунтархом Першим.

Аж скрегочу зубами.

- А мій батько ще тут?

- Так, Ваша Високість!

- Тоді передайте татові, що мені вже зараз потрібне... те саме... з крильцями. Він знає. Та не бійтеся, це не секретна інформація, можете говорити так, щоб усі чули.

Служниця кланяється і залишає мої покої. А я уявляю реакцію батька на прилюдне повідомлення. Гой!..

Моя настирливість приносить плоди. Не пошкодував старий два портальні камені, змотався по мою скриню. Заносили її четверо слуг, бо важка, поставили коло стіни.

- От і добре, - погладила я долонею тепле дерево.