Глава 2

У вікно хтось постукав. Здригнулася, ледь стримавши дикий крик від переляку. Витерла тильною стороною руки, сльози і несміло повернулася до того хто стукав. Поруч стояв високий, на вдяганий  у теплий одяг та шапку вушанку, дідуган. 
— Агов, Снігуронько! Відчиняй. — Посміхаючись просив він. 
Тремтячими руками заблокувала дверцята. Погляд стрибнув за діда, неподалік стояв всюдихід Thor. Вона  бачила презентацію такого, Костик возив їх всіх на неї. 
Чоловік знову постукав, попросивши, перекрикуючи вітер. 
— Опусти скло. — Махав до низу рукою. 
Посунувшись від дверей, таки опустила скло. Серце ледь не вискакувало з грудей, раділа, що не одна й боялася одночасно, адже кругом поле і лиш вони у двох. 
— Що трапилося? — Запитав чоловік з сивими вусами й такими ж бровами. 
Соромно було зізнатися, що вона справді не пам’ятає, як потрапила сюди, адже ще о півночі відривалася у найелітнішому клубі Львова. 
— Пальне закінчилося. 
Дід хмикнув і почухавши шапкою голову, оглянув її машину. 
— Тут пальне не допоможе. — Заглянув на дівчину. — Ти куди їхала? — Посміхнувся з іронією кинувши. — Може по підсніжники? 
Знову не мала, що відповісти. —  Швидше за все, їхала по підсніжники. — Дідько, ще й навігатор зламався, як на зло. 
— Скажіть, до найближчого населеного пункту далеко? — Ледь не клацаючи зубами запитала. 
— Приблизно вісім, десять кілометрів, але всі дороги переметені. Так, що звідси тобі не виїхати, навіть якщо буде пальне. — Розвів безпорадно руками дідуган, чим іще більше налякав Мелані. 
— То, що Снігуронько — їдеш зі мною? — Посміхнувся чоловік. 
Серце завмерло, боялася цього дідугана, і залишатися теж боялася — розуміла, що це вірна загибель. Вісім кілометрів це не багато, але треба знати куди йти. 
— Куди ви їдете? — Насторожено запитала. 
— Додому. — Відповів дід, гріючи руки подихом. 
— В ліс?!! — Здивовано поцікавилася дівчина, адже це ще більше насторожувало, а раптом він маніяк якийсь. 
— Так, я там живу. — Дід розплився у посмішці продовживши. — Забув представитися — дід Мороз я, чи як там зараз модно, — Санта Клаус. 
— Добре, що не святий Миколай. — Буркнула собі під ніс роздратована Мелані. 
— То, що? Ти зі мною, чи як? — Допитувався чоловік. 
Його всюдихід працював, отже горіло пальне. Він сам зупинився, може варто ризикнути, та піти з ним. Втрачати їй все одно нічого. Навряд чи ще хтось прийде їй на допомогу. 
— Як я їхав з рання, то машини не бачив. Може надто темно було. — Розмірковував тупаючи ногами чоловік. 
Мелані зітхнула, вона вся трусилася від холоду. Потрібно погоджуватися, поки є такий шанс, можливо він єдиний. Та знову страх роздирав душу. Голова розколювалася від перебору спиртного, хоча й випила вона не багато. Як тільки за кермо примудрилася сісти, й запертися в таку глухомань? 
— Скажіть, а до Львова далеко? — Розгублено запитала, все ще сподівалася, що вона десь поруч. 
— Десь, зо шістдесят кілометрів. — Відповів потираючи руки, від холоду, дід. 
В голові не вкладалося. — Оце її занесло.