Глава 13. Обід у трьох

МІЛАНА.

Тимур пішов, а я не можу заспокоїтися. Цей чоловік хвилює мене, якби я цьому не противилася. Він привабливий, і судячи з усього відповідальний. Адже якщо чесно, мені ще не доводилося зустрічати одиноких татусів. А от одиноких матусь навпаки. Одиноких матусь, я бачила дуже багато та часто.

Зателефонувавши мамі, довго з нею розмовляю. Вона ж у мене париться на кухні, бо за її мірками, найсмачніша їжа, це їжа приготована власноруч.

 Завершивши розмову, кладу слухавку, та йду до валіз.

Складаю речі в шафи, і з хвилюванням чекаю шістнадцятої години. Я ще не визначилася, чого хочу більше, залишитися на одинці, чи все-таки зустріти Новий рік з Юстиною та її батьком.

Хоча при згадці про Тимура, тіло охоплює трепет. Я перебуваю на емоціях. І чим ближче до шістнадцятої, тим більшим стає моє хвилювання, та зростає бажання бути поруч з цим чоловіком та його донькою.

Бо ж я добре знаю, якщо залишуся одна, то точно ревітиму, мучитиму себе думками, та спогадами.

Коли цифри на годиннику, стрибнули на 15:30, я з шаленим хвилюванням почала готуватися до зустрічі з Тимуром.

Сама собі дивуюся, адже до вчорашньої зустрічі з цим чоловіком, сильна стать мене не дуже хвилювала.

Увімкнувши гірлянди, поспіхом одягаюся, підводжу легкий макіяж, вкладаю волосся.

Здригаюся від дверного дзвінка, й видихнувши з трепетом мчу до дверей. Не можу приховати своєї радості, коли бачу на порозі Юстину та її батька.

— Мілано, ти, що не йдеш з нами обідати? — дивлячись на мене великими очима, розгублено цікавиться дитина.

— Іду, Юстинко, — поспішно запевняю, та прошу. — Заходьте та зачекайте хвилинку.

Поспіхом завершую збирання, і вже справді за хвилину, ми покидаємо мій будиночок.

Ловлю на собі неоднозначні погляди Тимура, які шалено хвилюють мене.

Опинившись на вулиці, Юстина бере мене за руку, а потім теж ловить батька за руку.

Я почуваюся зовсім спантеличеною, та коли ловлю на собі погляд батька дитини, який посміхається, трохи розслабляюся.

Юстинка ж не змовкає. Вона зі захопленням озвучує все, що бачить. А на вулиці справді казково. Небо затягнули ледь не фіолетові хмари, і сипле дрібний сніг. Весь комплекс потонув у миготінні кольорових вогнів. Я сама захоплена цим видовищем.

Замовивши їжу, обираємо столик біля вікна.

Тимур допомагає доньці. Його турбота та піклування вражають мене. Не можу відірвати від цього чоловіка очей, а коли він зиркає на мене, ніяковію та опустивши очі, перегортаю свій салат в тарілці.

— Мілано, то, що ти вирішила щодо сьогоднішньої ночі? — раптом цілком серйозно цікавиться Тимур.

— Мілано, а бабуся Настя казала, що в новорічну ніч не можна залишатися одному. Ходи з нами на бал. — відклавши виделку в бік, вимогливо синіми оченятами дивиться на мене Юстинка. — Ти ж підеш? — ще раз перепитує дівчинка.

— Піду! — не можу заперечити малій, та й якщо чесно не хочу. Я справді хочу зустріти Новий рік з цією маленькою красунею та її батьком.

— Мілано, сподіваюся, ти серйозно? — уточнює Тимур.

— Цілком серйозно! — запевняю.

Чоловік кілька секунд надто серйозно дивиться на мене, а тоді посміхнувшись просить.

— Що ж, мої принцеси, якщо ми йдемо на бал, то раджу вам поквапитися, адже вам іще збиратися.

— Мілано, ти допоможеш мені одягнутися? — дивлячись вдоволено на мене, цікавиться Юстина.

— Обов’язково! — посміхаюся, та додаю. — Але я б радила тобі поспати. У тебе ще на це буде час. Я, мабуть, теж подрімаю.

— Ось бачиш, донечко, це не я сказав. — посміхається Тимур та зиркнувши на мене, пояснює. — Мілано, я теж радив своїй доні подрімати.

— Гаразд, подрімаю. — обіцяє дитина.

Ми посміхаємося, і продовжуємо обідати жартуючи, та милуючись видом із вікна.