Глава 12. Розмова з донькою.

ТИМУР.

Йду до свого будиночка, а серце барабанить у шаленому ритмі. У цій дівчині щось є, але її обережність, чи то може страх, не дають їй розслабитися. Дуже сподіваюся, що Мілана погодиться йти з нами на бал.

Заходжу у будиночок де на мене вже чекає донька.

— Таточку, тобі вдалося вмовити Мілану святкувати з нами Новий рік? — дивиться на мене своїми синіми оченятами донька.

Зітхаю і присівши біля дитини, чесно зізнаюся.

— Мілана обіцяла подумати.

— Вона, мабуть, не погодиться... — зітхає Юстинка.

— Чому ти так вважаєш? — з неприхованою цікавістю питаю, бо чомусь здається, що донька знає більше ніж я.

— Тому, що це логічно, тату. Віка ж твоя дівчина. — досить по-дорослому пояснює донька.

Я зітхаю та підіймаюся. І пильно глянувши на дитину згори вниз, сухо кидаю.

— Після вчорашнього, Юстинко, це вже не зовсім так. Ми більше не будемо з Вікою разом...

— Справді? — допитливими оченятами дивиться на мене донька.

— Справді, донечко! — сухо запевняю.

— Ура!

Підстрибує дитина, а тоді серйозно глянувши на мене, зізнається.

— Тату, я боялася, що Віка житиме з нами завжди.

Я зітхаю і взявши доньку на руки йду з нею на кухню. Потрібно хоч щось перекусити, хоча я на емоціях, і апетиту як такого немає.

На слова доньки сухо кидаю.

— Як бачиш, Віки на довго не вистачило. Тепер будемо жити у двох, як раніше.

Юстина обіймає мене за шию та пильно заглядає мені в очі, досить серйозно заявляючи.

— Тату, от якби Мілана жила з нами... Вона точно не така як Віка...

Я лише зітхаю. Мені подобаються хід думок дитини. Але ж якби все було так просто.

— Мілана справді інша. — погоджуюся з донькою. — Але вона не може жити з нами. — заглядаю в очі дитини та погоджуюся. — І ти права, Мілана — не Віка. Але ми можемо спробувати потоваришувати з нею.

Помічаю як на обличчі дитини гуляють емоції, а голос звучить піднесено.

— Тату, ти справді не проти?

— Не проти, — запевняю я.

Донька міцно обіймає мене за шию, та обірваними фразами кидає.

— Мілана дуже хороша!!! Вона до мене ставиться краще навіть ніж няня.

Я посміхаюся притискаючи доньку до себе. Розумію, що дитині не вистачає банальної материнської любові.

Насправді я сам не проти, аби в нас з Міланою зав’язалися стосунки. Адже вона, як зауважила донька при вроді, чуйна, людяна та добра.

При згадці про цю дівчину по тілу розливається приємне тепло. Вже не можу дочекатися шістнадцятої, хоч я тільки-но пішов від дівчини.