Глава 10. Зауваження Мілани щодо Вікторії.

ТИМУР.

Тягну валізи Мілани й дивуюся, коли вона повідомляє.

— Ось ми, і прийшли.

Ми ж пройшли то всього два будинки. Я спочатку зиркаю на дівчину, а тоді переводжу погляд на будинок, на якому табличка з номером двадцять п’ять.

— Може це іронія долі, але це мій будинок. — помітивши мою збентеженість, пояснює Мілана.

 Я посміхаюся, та чесно зізнаюся.

— Це чудово!

Я приємно вражений. Добре, що цю красуню не доведеться шукати по всьому комплексі. Вона поруч, і це прекрасно.

Тепер їй від мене не втекти.

Йду за дівчиною до будинку. За кілька хвилин заношу валізи в середину.

Будиночок чимось схожий до нашого з донькою, тільки обшитий деревом темнішого кольору.

Залишаю валізи посеред вітальні, пильно спостерігаючи за дівчиною. Вона ж оглядає будиночок, і за кілька хвилин іде до мене.

— Тимуре, дякую за допомогу! — вона опускає очі та просить. — Повертайтеся до доньки, далі я вже впораюся сама.

Мене напружує той факт, що дівчина постійно старається позбутися мене.

— Мілано! — досить впевнено кличу красуню, і коли вона дивиться на мене, відверто питаю. — Невже вам не приємна моя компанія?

Дівчина розгублено заглядає в мої очі, в яких коїться хаос та знітившись пояснює.

— Не те щоб, Тимуре. Просто там на вас чекає донька. А вона боїться залишатися одна.

Я примружуюся й уточнюю.

— Це вона таке сказала?

— Так, — цілком серйозно відповідає русява красуня.

Я посміхнувшись, вирішую дещо змінити манеру нашого спілкування.

— Мілано, досить ламати язик. Пропоную перейти на, «Ти».

— Не думаю, що це хороша ідея. — різко заявляє дівчина.

— Чому? — напружено цікавлюся.

— Тому, що у вас є Вікторія. І те, що вона поїхала, ще нічого не означає. — сухо пояснює дівчина дивлячись мені в очі. — Ми жінки часто гарячкуємо. Приймаємо поспішні та неправильні рішення, про які потім шкодуємо. Тож Вікторія теж може повернутися, — це одне. — повисає напружена пауза, яку дівчина порушує через хвилину. — Тимуре, зрозумійте мене правильно. Мені не потрібен курортний роман.

Я важко зітхаю. Мілана делікатно відшила мене. Неприємно звісно, але я мушу дещо прояснити один момент. Набираю повні легені повітря та заявляю.

— Мілано, все, що я зараз скажу, я хочу аби ти прийняла адекватно. Не потрібно ні жаліти мене, ні співчувати. Життя таке, яке є, і часто в ньому все йде не так, як нам хочеться. Отже, щодо Вікторії?!! Сумніваюся, що вона повернеться. Вчора за нею приїхав її товариш, чи то може коханець. Але якщо навіть Віка повернеться, я після всього не прийму її. — перехоплюю подих та правдиво продовжую. — Зрештою виражена нелюбов Віки до моєї доньки, стала останньою краплею в наших стосунках. — на мить замовкаю. — Всім без винятку дівчатам та жінкам, заважає моя донька.

— Чому? — великими очима дивиться на мене Мілана.

— Тому, що вона у мене є. Впускаючи у своє життя мене, не кожна жінка, чи то дівчина готова прийняти Юстину. — Кілька секунд дивлюся на дівчину навпроти, а тоді чесно додаю. — Мілано, хоч наша зустріч випадкова. Ми по суті просто знайомі, але Юстина прив’язалася до тебе... — пильно дивлюся на привабливе дівчисько, і випалюю те, чого мені дуже хочеться. — Мілано, пропоную зустріти Новий рік разом.

— Я... — розгублено кидає дівчина й одразу замовкає, бо дзвонить дверний дзвінок.

Погляд великих очей стрибає на мене. В них помітний страх.

— Вибачте! — тихо кидає дівчина та йде до дверей.

Я теж напружуюся. Адже чомусь в голову лізе казна, що. Чомусь здається, що це хтось з зі знайомих дівчини. Який приїхав до неї. І через ці думки, я страшенно нервую.