Глава 9. Тимур схожий на Аполлона.

МІЛАНА.

Коли приходимо до будинку Тимура, я прозріваю. Адже я не помилилася. Номер на будинку Тимура, справді двадцять вісім. І йдучи з малою я здалеку вже бачила свій будиночок. Не хочеться вірити, що наші будинки так близько.

 Зітхавши, виймаю ключі з кишені, але ключ в замкову щілину чомусь вставити не можу. Пробую двері за ручку, і вони прочиняються.

— Мабуть, тато вже в дома... — спантеличено констатую. Чомусь мені найменше хочеться зустрічі з цим чоловіком.

 Пропускаю Юстину в середину, і страшенно нервуючи йду за нею.

На зустріч нам згори спускається Тимур. Я завмираю, адже до мене наближається привабливий красень. Вчора я його погано бачила у сутінках, а сьогодні добре розгледіла... Він справжній Аполлон.

Чорне волосся, сині очі, прямий ніс, красиві з чіткими контурами вуста та легка чорна щетина. Не чоловік — а мрія. Опускаю очі, адже почуваюся перед ним не зручно.

— З прийдешнім, мої красуні!!! — красивим тембром свого голосу вітає нас чоловік.

Юстина одразу кидається в обійми батька, та міцно обіймає його, за шию. Тимур вирівнюється з донькою, а мала притиснувшись до нього, ледь чутно шепоче.

— І тебе з прийдешнім, таточку!

Я ж лише мимоволі зиркаю на чоловіка, і теж розгублено кидаю.

— Дякую! Навзаєм!

Почуваюся геть не зручно та розгублено. Відвертий погляд чоловіка пантеличить мене. Не знаю як поводитися. Вчора я не звернула уваги, а сьогодні про себе відзначаю, що голос Тимура досить красивий. Від нього аж мурахи поповзли тілом.

— Мілано, Юстинко, роздягайтеся. Пора снідати. Вже обід, а ми іще не снідали.

— Тату, ми вже з Міланою поснідали, — повідомляє дівчинка, коли батько відпускає її. — Ми вже навіть Мілану зареєстрували. — повідомляє дитина, і починає розстібати свою шубку.

— Тобто, зареєстрували?!! — одразу напружується батько дитини, і пильно зиркає на мене.

Я опускаю очі, бо почуваюся геть незручно.

— Тимуре, у мене тут був заброньований будиночок. Я його забронювала ще в кінці жовтня, тож дякую, за те, що прийняли мене вчора ввечері..! Але зараз мені пора.

— Мілано, не йди від нас... — раптом переді мною зупиняється Юстина, і дивиться на мене знизу вгору.

— Юстинко, я не можу залишатися з вами, — правдиво зазначаю, та додаю. — Я вже оплатила проживання у своєму будинку, тож мушу йти.

Все пояснюю поверхнево, не вдаючись в деталі. Адже, що можна пояснити такій маленькій дитині. Звісно вона хоче те, що вона хоче. І її можна зрозуміти, зважаючи на нелюбов батькової дівчини, чи то може дружини. Хоча обручки на його пальці я не бачила.

Дитина раптом кидається до Тимура, й зі сльозами просить.

— Тату, зроби щось. Я не хочу, аби Мілана йшла.

Батько знову бере доньку на руки, та знімає з неї шапочку, яку вона іще не встигла зняти. Ловлю на собі неоднозначний погляд батька дитини, від чого ще більше ніяковію.

— Вибачте! — тихо кидаю, та подаюся у вітальню по свої валізи.

Тимур щось у пів тону шепоче доньці, та несе її у ту кімнату в якій ми з нею провели ніч.

Я забираю валізи та йду з ними на вихід. Ситуація склалася напружена, і винна у ній я. Провина моя у тому, що не зареєструвалася вчора ввечері.

Я саме опиняюся на вулиці, як до мене поспішною ходою наближається Тимур. Чоловік пильно заглядає мені в очі та пропонує.

— Мілано, давайте допоможу вам віднести валізи.

Я вся напружуюся і відмовляюся.

— Дякую, Тимуре! Я сама впораюся. Ви краще Юстинку заспокойте.

— Я вже заспокоїв. — важко зітхає чоловік, та просить. — Не ображайтеся на доньку, просто ви їй дуже сподобалися... — чоловік витримує паузу, а по ній додає. — Хоча якщо чесно, я теж не хочу аби ви йшли.

Мене така заява дещо шокує. Адже мені навпаки хочеться залишитися на одинці. Не хочеться ніяких інтриг, адже це зараз дитина почуває до мене симпатію, а якби у мене з її батьком зав’язалися стосунки, то вона б ставилася до мене геть по іншому.

Але стосунки між мною та цим чоловіком в принципі не можливі. Бо ж щойно не видно його Вікторії. Я переконана, що вона повернеться.

Примружившись зиркаю на чоловіка й наказую.

— Тимуре, повертайтеся до доньки. Вона чекає на вас.

— Мілано, донька сама відправила мене допомогти вам... Тож не вередуйте. Я допоможу вам, і це не обговорюється.

— Але... — обурююся я дивлячись у сині очі чоловіка.

— Без, але, Мілано. Це буде моєю маленькою вдячністю, за вашу вчорашню доброту.

Я зітхаю, а Тимур забравши від мене валізи, просить.

— Показуйте куди йти.

Тамуючи шалене хвилювання та емоції, йду до свого будиночка.