Глава 8. Ранок з Юстиною.

МІЛАНА

Я сонно розплющила очі від того, що у кімнаті вже добре видно. Хотіла підняти голову, але не змогла, бо мене хтось обіймає. Я часто покліпавши, побачила надто близько до себе Юстину, яка теж часто кліпала. Напевно я її розбудила.

Дівчина кілька секунд дивиться на мене, а тоді міцніше притискається до мене, і сонним, ще хрипким голосом шепоче.

— Не йди від мене, будь ласка!

Я зітхаю й притискаю малечу до себе. Насправді ж намагаюся зрозуміти де я. Щось нічого не можу пригадати. Пам’ятаю лише розмову з Тимуром в машині, а далі по суті не пам’ятаю нічого. Але те, що я сплю в одному ліжку з його донькою, вже добре. Було б гірше, якби було навпаки.

Тихо видихаю, й звертаюся до дівчинки.

— Юстинко, відпусти! Я повинна пройти реєстрацію, бо адміністратори віддадуть мій будиночок комусь іншому. Тоді я буду змушена повернутися додому.

Дівчинка відпускає мене. І миттю сівши на подушку, пильно дивиться на мене. Надто вже по дорослому склавши руки на грудях, заявляє.

— Ти не повернешся додому. Житимеш зі мною.

Я хмикаю. Доброта дитини не знає меж. Десь частково я її розумію. Але є дорослі речі, яких малій іще не зрозуміти. Теж сідаю поруч, і намагаюся дещо пояснити дитині.

— Юстинко, не все так просто. Я зобов’язана зареєструватися. Бо в іншому випадку, мені наступного разу не забронюють будиночок. — обіймаю дівчинку та додаю. — Розумієш, дорослі повинні дотримуватися своїх обіцянок.

— Шкода, що не всі дорослі це розуміють... — надто серйозно заявляє дитина.

— Що ти маєш на увазі? — зводжу брови разом я.

— Віку. — важко зітхає мала. — Вона завжди татові обіцяла, що буде грати зі мною, що гулятиме, і багато іншого... Але жодного разу, так і не виконала своєї обіцянки.

Я пригортаю дівчинку міцніше до себе. Мені її щиро шкода, але на жаль я нічим їй допомогти не можу. Гладжу малечу по голівці та прошу.

— Юстинко, я не знаю, як там твоя Віка, а я повинна дотриматися своїх слів. Ще й телефон, мабуть, в машині залишила... Тож вибач, крихітко, мені пора.

Дівчинка зітхає та відпускає мене з обіймів. Я вставши з ліжка поправляю теплі лосини та туніку, й взуваю чоботи.

— Мілано! — раптом напружено кличе мене дитина. — А ми з тобою, ще побачимось?

Я оглядаюся на дівчинку, яка ледь не плаче. А вона опустивши оченята, бавиться помпоном на в’язаній короткій сукні.

— Сьогодні ж новорічна ніч... — дівчина підіймає погляд на мене та заявляє. — А я б хотіла зустріти Новий рік з тобою... — дівчинка часто кліпає. Здається, от-от розплачеться, а тоді хрипко питає. — Чи може у тебе є вже плани?!!

Хмикаю, розсудливість малечі вражає.

— Юстинко, у мене немає планів. Але зрозумій, я повинна пройти реєстрацію та заселитися. — видихаю й пропоную. — Давай я спочатку все владнаю зі реєстрацією, а тоді вже будемо щось вирішувати. — Оглядаюся по кімнаті та додаю. — Але для початку мені потрібно знайти свій телефон.

Оскільки в кімнаті гаджета немає, то він, мабуть, справді в машині.

Дівчинка теж встає з ліжка та взуває чобітки, а я взявши її за руку, прошу.

— Ходімо на пошуки твого тата.

В розкішній вітальні будиночка на журнальному столику, знаходимо дві пари ключів. Одні від мого авто, а інші не знаю від чого. Поруч лежить записка від Тимура.

«З прийдешнім, дівчатка!!! Я відлучився у справах. Мілано, можете залишити Юстинку одну, я скоро буду. А доньці передайте, хай набере мене телефоном. Ключі від будинку у мене, запасні на столику».

Переказую слова дитині, а вона капризно заявляє, що боїться залишатися одна.

Я кілька хвилин міркую. А тоді глянувши на дівчину, наказую.

— Тоді біжи одягайся.

Юстина побігла, а я перевернувши аркуш, беру ручку і теж залишаю записку Тимуру.

 Залишивши аркуш, беру всі необхідні документи, і ми з малою покидаємо будинок, замкнувши його на ключ. Я йду до машини, де одягаю, свій плащ та беру телефон. Який лежить на панелі, і на якому купа пропущених дзвінків. В тому ж числі від адміністрації комплексу. Набираю спершу адміністраторів. Вітаюся та перепрошую. Коротко описую ситуацію, і повідомляю, що вже прямую на реєстрацію. Приємний чоловічий голос заспокоює мене, та повідомляє, що радо чекає мене на ресепшені.

Ми з Юстиною квапимося до головної будівлі комплексу. Веду дівчинку за руку, а вона захоплено розглядає все довкола, та на емоціях озвучує.

Я ж потерпаю, аби зараз не довелося стояти у черзі невідомо скільки. Сьогодні ж останній день року, тож таких як я, може бути чимало, а Юстинці снідати потрібно.

Я приємно вражена, коли на ресепшені всього декілька людей. Відповідно реєстрацію ми проходимо швидко, і я одразу веду Юстинку на сніданок.

Замовивши улюблені страви дитини, присідаємо за столик. Мала не змовкає, виказує своє захоплення, адже це її перший відпочинок, тому можу зрозуміти захоплення дитини та емоції.

Після сніданку повертаємося до будинку Тимура. Я мушу повернути дитину батькові. Сподіваюся він уже повернувся. Ідучи до будинку лиш тепер напружуюся. Я чітко пам’ятаю, що коли замикала будинок Тимура, на дверях були цифри двадцять вісім, а мій будинок під номером — двадцять п’ять.

Я вже сумніваюся, що добре розгледіла цифри на дверях Тимурового будинку. Швидше за все я помилилася. Бо якщо це справді не збіг, то я шокована. Чомусь мені не хочеться бути так близько до цього чоловіка. Я справді хотіла відпочити одна, без нічиєї компанії. Щиро сподіваюся, що цей Тимур швидко тут знайде собі компанію та забуде про мене. А можливо його Віка передумає та повернеться.