Глава 7. Думки під сніжну заметіль.

ТИМУР.

За розмовами ми проїхали пів дороги, а далі дівчина почала дрімати, і я вже не займав її.

До Буколенду ми дісталися близько одинадцятої вечора. Бо їхати довелося дуже повільно. За сніговою пеленою, було погано видно дорогу, тому й швидкість машини була мінімальною.

Припаркувавшись на своїй стоянці поруч з будинком, я глянув на Мілану. Вона тихо спала. Оглянувся на доньку, вона теж спить. Доньку я звісно будити не буду.

 А от як бути з Міланою? Я ж не знаю де її номер, чи може будиночок знаходиться.

Кілька хвилин поміркувавши, вирішую поносити всі валізи у наш будиночок. Потім заберу доньку, а вже тоді Мілану. І вмовлю її залишитися у нас. Наш будиночок, має три кімнати, тож місця достатньо.

Отож, я вже поносив валізи, відніс Юстину і знявши одяг з дитини, вклав її у ліжко.

Тепер з трепетом на серці, відправляюся по Мілану. Можу тільки уявити, якою буде реакція дівчини.

Прочинивши дверцята, намагаюся розбудити дівчину, але вона просить не чіпати її, бо вона спатиме в машині.

Я зітхавши беру ініціативу у свої руки, адже залишити цю красуню, тут не можу.

Відстібаю пасок безпеки, та підхоплюю дівчину на руки. Вона щось крізь сон бурмоче, та я не зважаю. Зачинивши дверцята машини ногою, замикаю авто пультом та несу дівчину до нашого будиночка. А вона крізь сон невдоволено заявляє. Що якщо я ще раз торкнуся її, то гірко пошкодую. Я лише посміхаюся та мовчки входжу з дівчиною в будинок.

Вкладаю красуню поруч з Юстиною. Просто у взутті, а вона здригається, та скручується у клубок й вся тремтить, аж зубами цокотить.

— Мені холодно... — крізь сон бурмоче.

— Я одразу вкриваю дівчину ковдрою, а ще зверху пледом. Присідаю на ліжко поруч з ногами дівчини. І таки витягши її ноги, по черзі з-під ковдри, знімаю з неї взуття.

Піднявшись дивлюся, на доньку яка тихо спить та на дівчину, яка вкрилася ковдрою з головою. Хмикнувши посміхаюся та покидаю спальню доньки.

Замкнувши будинок йду на кухню, аби приготувати собі чай.

За кілька хвилин з гарячим напоєм вже йду до сходів, що ведуть на другий поверх. Але перед тим як піднятися, вирішую зайти до дівчат.

Тут тихо та напівтемно, адже лише падають промені світла з вулиці.

Знову посміхаюся. Юстина обіймає Мілану. Вони обидві такі кумедні.

Видихнувши тихо покидаю кімнату дівчат.

Піднявшись у свою спальню. Підходжу з гарячим чаєм до вікна, за яким мете сніг, як казав дідусь, «Мете так, що світу Божого не видно...».

Люблю зиму, тільки не очікував такого неприємного сюрпризу від Вікторії. Хмикаю, бо не можу збагнути на, що розраховувала Віка.

Невже вона думала, що я покину свою маленьку доньку заради неї?

Та я не піду на це, заради жодної з жінок. Бо та котра полюбить мене, полюбить й мою дитину.

Думки повертаються до Мілани. Наша зустріч нічого не означає, але як же мені в душі хочеться протилежного. Своєю добротою це дівча заполонило мою душу, й вкрало моє серце.