Глава 5. Безалкогольний глінтвейн.

ТИМУР.

Їдучи позаду Мілани, я приємно вражений її сміливістю. Чомусь зважаючи на мініатюрність дівчини, я гадав ми лише за десятим разом рушимо. А ми рушили з першого разу. Чим я дуже задоволений. Спілкуючись телефоном з дівчиною, підказую їй куди їхати. Чую, як поруч щось розповідає Юстина. Якщо чесно, я щасливий, що ми нарешті їдемо, а не стоїмо. А ще дивує те, як швидко Юстина знайшла мову з Міланою. Пригадую знайомство доньки з Вікою. Це було щось. У свої п’ять років донька побачивши Віку, втекла у свою кімнату і майже місяць зі мною нормально не спілкувалася. Ображалася на мене за те, що привів Віку. Адже малій вона не сподобалася. Юстина тоді капризно заявила, що Віка схожа на її ляльку Барбі.

Я був шокований, бо на той час дитині виповнилося п’ять років. За цей рік з лишком, Віка з малою так і не знайшли спільної мови, що мене неабияк розчарувало.

Мушу пригальмовувати, бо автомобіль дівчини зупиняється перед ворітьми СТО. Я вже набрав працівників, і вони обіцяли під’їхати. Та судячи зі зачинених воріт, їх іще немає.

Зупинившись, виходжу з машини та прямую до Мілани. Прочиняю її дверцята, і не можу втриматися від комплементів.

— Міланко, ви велика, молодець! Я справді, боявся, що у нас не вийде, але ви виправдали всі мої сподівання. — зітхаю й на мить замовкнувши видавлюю те, чого мені дуже не хочеться. — Вибачте, що через нас вам довелося витратити стільки свого часу, та ще й обманути маму..! — зітхаю. — Я дуже вдячний вам, за допомогу, бо як бачили самі, скільки авто проїхало, і жодне нам не зупинилося. — витримую коротку паузу, а по ній неохоче кидаю. — Скажіть скільки я вам винен, і можете їхати, а ми вже якось дістанемось до нашого гірськолижного комплексу!

— А як називається ваш комплекс? — пильно зиркаючи на мене у світлі нічного ліхтаря, цікавиться дівчина.

— Буколенд. — лиш відверто дивлячись на дівчину відповідаю.

Милуюся її посмішкою, коли вона посміхається, а її слова приємно вражають мене.

— Дивний збіг. Я теж туди їду. — Дівчина оглядається на мою доньку, яку я помітив лиш тепер на передньому сидінні. І цим дещо шокований, але зреагувати не встигаю, бо Мілана пильно глянувши на мене, заявляє. — Знаєте, що, Тимуре, якщо я вже й так спізнилася, ще й обманула маму, то квапитися мені сенсу немає. Я зачекаю з вами, і вже підвезу вас. Адже їхати нам, все одно в одну сторону.

Я перебуваю на емоціях. Приємно вражений такою реакцією дівчини. Вже передумав робити зауваження щодо доньки на передньому сидінні. Справді не очікував на згоду дівчини. Але все ж мушу її попередити.

— Але, Мілано, я не знаю скільки нам доведеться чекати, доки на СТО хтось приїде... Це може зайняти ще трохи часу.

— Вже байдуже. — посміхаючись відмахується дівчина, та наказує мені. — Краще сідайте в машину. Не мерзніть.

Я вкотре приємно вражений добротою цього привабливого дівчиська. Її посмішка це щось неймовірне. Вона з нею нереально приваблива. Щасливий, видихаю та сідаю на задні сидіння. Зачинивши за собою дверцята, здригаюся у теплому салоні. Адже я дуже замерз у своїй машині.

Помічаю, як донька відстібає пасок безпеки та перебирається до мене. Всівшись на коліно, вона починає щебетати.

— Таточку, ти не сварися з Міланою. Це я попросилася на переднє сидіння, бо мені було дуже страшно. Але як бачиш все добре.

Я притискаю доньку до себе та цілую її у щічку, а вона заглянувши в мої очі, уточнює.

— Ти ж не будеш сваритися?!!

— Не буду. — запевняю та додаю. — Все ж добре!

— Ти у мене найкращий, — шепоче Юстина та тулиться до мене, а я міцніше пригортаю дитину до себе.

 Донька сідає рівніше й тихо заявляє.

— Тату, я пити хочу.

Я зітхаю. Я мав у термосі чай, але він закінчився ще до того, як нам зупинилася ця красуня з доброю душею.

— Я маю у термосі глінтвейн, — раптом заявляє Мілана, а за мить додає. — Він безалкогольний.

— Як це безалкогольний?!! — дивуюся я з недовірою.

— Так, як є пиво безалкогольне, так і є глінтвейн безалкогольний. Я сама собі його готую, адже якщо чесно він мені більше подобається ніж з алкоголем. Я часто за кермом, тож цей напій те, що треба. А ще у ньому багато вітамінів. — дівчина оглядається на нас й питає. — То, що, Юстинко, хочеш спробувати?

— Так. — одразу погоджується донька.

Мілана кілька хвилин возиться на передніх сидіннях, а тоді подає доньці паперовий стаканчик з напоєм. Глянувши на мене питає.

— Може ви теж хочете спробувати?

Не встигаю нічого відповісти, як донька, яка вже зробила ковток напою, кидає.

— Тату, спробуй. Цей глітвей — класний. А ще дуже теплий.

Ми з Міланою посміхаємось, і я погоджуюся теж скуштувати цей диво напій, бо до сьогодні про такий не чув.

Вже через кілька секунд, теж куштую гарячий пряний напій, який має приємний смак ягід, апельсину та пряних трав. Виявляється це справді смачно.