Глава 4. Мої перші навички на дорозі.

МІЛАНА.

Трохи заспокоююся, коли бачу у боковому дзеркалі, що на вулиці спокійна атмосфера.

Білявка одразу сідає в машину, що під’їхала, а водій, вантажить її валізи до багажника. За кілька секунд машина рушає з місця, та розвернувшись їде геть.

Помічаю, що Тимур наближається до моєї машини. Я відчуваю шалене хвилювання. Кліпаю коли прочиняються мої дверцята.

— Мілано, можемо їхати. Але мені ваша допомога потрібна.

Я мовчки виходжу з машини, та йду до багажника. Дістаю стрічку для буксира та передаю її чоловікові.

Тимур забирає стрічку й пильно зиркнувши на мене, питає.

— Мілано, я перепрошую, але ви хоч колись, когось тягнули, чи може тягли вас?

Я зітхаю та чесно зізнаюся.

— Ні те, ні інше.

— Тоді як ми поїдемо? — бідкається чоловік.

— Якось поїдемо. — Відмахуюся я. — Хоч навички з їзди в мене не багато, але вперше за кермо я сіла, коли мені виповнилося дванадцять. Тож від тоді дідусь вчив мене їздити польовими дорогами. Думаю, я впораюся.

— Будемо сподіватися, — видихає чоловік, й напружено додає. — Виходу в нас все одно немає.

Високий кремезний чоловік чіпляє стрічку для буксира, на спеціальну металеву петлю в моїй машині, а тоді подається до своєї. По закріплювавши все, він підходить до мене.

— Мілано, хай Юстина їде з вами. У моїй машині їй буде холодно. — Тимур зітхає. — Ходімо я сам все їй скажу.

Рушаємо до моєї машини. Я знявши плащ, сідаю за кермо, чоловік присідає позаду. Все розповідає дитині, та просить нічого не боятися, бо він їхатиме позаду.

Дитина ж мовчки на все погоджується, тоді чоловік звертається до мене.

— Мілано, але ви не рвіть з місця, рушайте повільно в натяжку. Машини важкі, ще й каша на дорозі... А ще їдьте повільно та будьте готові до того, що під навантаженням вашу машину може заносити. Було б добре, аби ми тримали зв’язок... Скажіть свій номер телефону. — просить чоловік.

Я знітившись диктую свій номер телефону. А чоловік записавши його, цікавиться.

— У вас є де закріпити телефон.

— Мені це не потрібно, у мене є Bluetooth. Я зараз його під’єднаю, так спілкуватися буде значно легше.

— От і чудово, якщо вам страшно, чи в чомусь сумніваєтеся, питайте та кажіть.

— Гаразд. — видихаю я, бо насправді мені дуже страшно. Відчуваю легкий тремор. Найбільше боюся рушити з місця. Адже з навантаженням, це справді буде нелегко.

Здригаюся коли дзвонить мій телефон. На дисплеї світиться номер, а Тимур повідомляє.

— Це я. Знімайте слухавку, і будьте на зв’язку. Коли будете готові рушити кажіть. — чоловік обіймає дитину, та у пів тону шепоче. — Нічого не бійся, донечко, я буду поруч.

За мить, ми з Юстиною залишаємося самі, і вона тихо кличе мене.

— Мілано! — я яка саме вийняла Bluetooth та увімкнула його, оглядаюся.

— Мені страшно. Можна я переберуся на переднє сидіння?

Я важко зітхаю, мені шкода цю крихітку, але я не можу ризикувати її безпекою. Тому прошу.

— Юстинко, давай вчинімо так. Коли ми поїдемо та я виїду на рівну дорогу, ти переберешся до мене. А поки ти повинна знаходитися на задніх сидіннях.

Дитина зітхає, і знову просить.

— Можна я обійматиму тебе зі заду, бо мені дуже страшно.

Я зітхаю. Це заважатиме мені, але я погоджуюся.

— Можна, але легенько, аби я могла рушити.

Дитина миттю встає позаду мого сидіння та легенько обіймає мене.

Я одягаю пристрій на вухо, та чую у динаміку голос Тимура.

— Мілано, якщо готові, рушайте.

Я видихаю. Запускаю двигун. І у слухавку невпевнено кидаю.

— Готова.

— Тоді рушайте. — наказує чоловік.

Я увімкнувши швидкість, повільно відпускаю педаль щеплення.

— Газу, Мілано! Газу! — наказує Тимур.

Я справді притискаю педаль газу, й чую як машина шліфує. Її трохи заносить, але я таки рушаю з місця. І лише тоді видихаю.

— Молодець, Мілано! — хвалить мене чоловік. — Нам це вдалося. А тепер їдьте на комфортній для вас швидкості, та увімкніть аварійні вогні.

Я виконую наказ чоловіка, і додаю трохи більше швидкості. Через кілька хвилин, дозволяю Юстині перебратися до мене, та прошу пристебнутися.

Дитина задоволена. Я уже теж почуваюся спокійніше, а її батько підказує мені куди їхати та куди повертати. Проїхавши певну відстань, я уже впевненіше почуваюся за кермом, і мені уже не так страшно.