Глава 3. Очікування та дзвінок мами.

МІЛАНА.

Батько дитини сідає за кермо моєї машини, і тепер мені трохи лячно. Адже я роззява, ключі в замку залишила. Боюся, аби це не були якісь аферисти.

Чоловік оглядається на нас, й звертається до доньки.

— Юстинко, все добре?

— Так, тату. — тихо відповідає дівчинка, й одразу питає. — А де тьотя Віка? — раптом дитина опускає голівку, і тремтячим голосом питає. — Тату, а ви з Вікою повернете мене додому? До няні?

Чоловік важко зітхає, й заперечує слова малої.

— Ні, донечко! Ми з тобою їдемо відпочивати, а Віка повертається додому.

— Але чому? — голос дитини звучить напружено.

— Тому, що Віка так захотіла. — видихає чоловік, а за мить додає. — Зараз за нею приїде машина, і тоді оця тьотя відбуксирує нас на СТО, звісно якщо вона іще не передумала. — чоловік у напівтемряві зиркає на мене. Я ж погано бачу його риси обличчя, лише відблиск очей. А чоловік питає. — Я перепрошую, як вас звати?

— Мілана, — тихо відповідаю.

— Дуже приємно, Мілано. Мене, як ви уже чули, звати Тимур. — чоловік знову видихає, й зніяковіло продовжує. — Мілано, мені дуже не зручно, що ви стали свідком наших сімейних непорозумінь та драм... Але я сподіваюся, ви не передумаєте нам допомогти?!!

— Звісно, ні. — тихо кидаю я.

— Але нам доведеться трохи зачекати, доки за Вікторією приїде машина. — знітившись попереджає чоловік.

— Це не страшно, зачекаємо. — впевнено заявляю, адже діватися все одно нікуди. Не можу я їх залишити. Якби не було дитини, то я б іще подумала, а так, не можу поїхати.

Ловлю себе на тому, що я з самого початку не помилилася, щодо Вікторії. Рідна мати нізащо так би не ставилася до своєї дитини.

Доки ми сиділи з малою в машині, вона не сказала нічого про своїх батьків, а я і не питала. Не маю такої звички лізти в душу, і страшенно не люблю, коли так чинять стосовно мене.

— Тату, я хочу до тебе, — раптом випалює дитина. Я одразу зиркаю на чоловіка та пропоную.

— Тимуре, давайте поміняємося місцями.

Чоловік мовчки виходить з машини, я роблю теж саме. Вже за кілька секунд, я сідаю за кермо. Тільки встигаю зачинити дверцята, як дзвонить мій телефон на панелі.

Беру його і тихо видихаю. — Це мама. Я мушу зняти слухавку. Не хочу аби вона хвилювалася. Притискаю телефон до грудей, і обертаюся назад.

— Будь ласка, будьте тихо кілька хвилин, доки я розмовлятиму! — напружено прошу. — Це дуже важливий дзвінок.

Коли на задніх сидіннях стає тихо, знімаю слухавку.

— Так, мамо!

— Ти, вже доїхала, моя хороша?

— Доїхала, мамо. Все добре. Я вже заселилася в номер. Мам, тут нереально красиво. Наче справді у казці... — стараюся говорити піднесено, аби мама повірила.

— Яка ж це казка, дитино, якщо ти одна?!! Казка, — це коли коханий чоловік поруч. От тоді — казка! І не важливо де ви знаходитеся, лиш би він був поруч та кохав...

Я лише важко зітхаю. Ми з мамою про це мільйон разів говорили, а вона щоразу не стомлюється мені повторювати одне й теж. Я розумію, що мама хвилюється. Адже брат та сестра вже давно одружені, тільки я одна в дівках залишилася. Але, що я можу зробити. Жити з чоловіком задля галочки, я не змогла. Та й мама он про кохання говорить, а у нас з Віктором схоже його не було.

— Мам, прошу не починай... Мабуть, як каже бабуся Ада, на все свій час.

— Ох! — лише зітхає мама. — Бабуся Ада, тобі нарозповідає... Ти спитай коли вона сама заміж вийшла?

— Коли? — з посмішкою одразу питаю.

— Коли їй ледь сімнадцять виповнилося, — фиркає невдоволено мама, адже бабуся Ада татова мама.

Я щиро посміхаюся, й для так годиться кидаю.

— Мамо, і я ще вийду заміж. Тож не хвилюйся.

— Ох, дитино! — зітхає мама. — Ти хоч там у горах, якого гуцула знайди чи, що?!!

Мене пробиває на сміх і не тільки, тому у слухавку глузуючи кидаю.

— Добре, мамо, якщо ми на полонині трафисі, який ладний леґіник, то май схоплю йго в торбу, і ти привезу.

— Мілано! — обурюється мама, а я заходжуся сміхом.

Мама невдоволено бурчить, що я безголова, не путня, і мене таку вітряну навіть гуцул не схоче.

Я ж заспокоївшись починаю прощатися.

— Добре, мамо, не ображайся. Я люблю тебе. І наберу вже завтра. Бо дорога важка була, я трохи втомилася, хочу відпочити.

Мама зітхає.

— Відпочивай, моя люба! А завтра фото нам скинь.

Прощаємося, і я поклавши слухавку, оглядаюся назад.

— Дякую, за тишу!

— Мілано, навіщо ти обманула маму? — раптом питає Юстина. — Обманювати не гарно.

Я сідаю рівно, і важко зітхаю. Чую як Тимур пошепки сварить доньку, а я поклавши телефон на панель, відповідаю на дитяче та разом з тим досить суворе зауваження.

— Юстинко, я не хочу, аби мама нервувала та хвилювалася. Я ж вже давно мала доїхати до місця призначення. А якби я мамі сказала правду, то вона б не спала та хвилювалася за мене.

— То ти через нас запізнилася? — напружено цікавиться дитина.

— Не тільки. — аби заспокоїти дитину додаю. — Я мала інші обставини...

 Раптом у дзеркалі мене сліпить світло фар авто, що зупинилося. І я повідомляю про це Тимура, який одразу покидає салон машини. А я напружено спостерігаю за усім у бокове дзеркало.