Глава 2. Зізнання Вікторії, що шокують.

ТИМУР.

Я пильно дивлюся у слід дівчині одягненій у довгий сірий плащ, та високі обшиті, білим хутром чоботи. Мене її людяність по-справжньому дивує. Адже за дві години, від коли ми тут стоїмо, нам ніхто не зупинився. Хоч я і зупиняв машини.

— Що ти витріщаєшся? — репетує Вікторія, чим змушує глянути на неї. Моя дівчина капризно заклавши руки на грудях, заявляє. — Я не прийму допомоги від цієї дівулі. Ми чекаємо евакуатор.

Мене така заява Вікторії, вже вдруге за сьогодні, ошелешує.

 Вперше мені було гидко слухати, як вона виражалася про Юстину. Няня незліченну кількість разів мені говорила, що моя дівчина не любить доньку, але я не вірив. Юстина ніколи не жалілася, і я це питання не підіймав. Але тепер розумію, що це правда. І мені це не приємно. При симпатії до Вікторії, я не дозволю ображати доньку. І цим питанням я займуся одразу, як тільки ми повернемося з відпочинку.

Пильно зиркаю на свою дівчину, і суворо заперечую її слова.

— Віко, ми не чекатимемо евакуатор. У нас є можливість поїхати, і ми поїдемо.

— Я з тією дівкою нікуди не поїду. — капризно ще раз заявляє білявка.

Мене це виводить зі себе. Я втомився, теж голодний і якщо чесно вже замерз, адже машина охолола.

— Тоді залишайся та чекай евакуатор, а я більше тут стовбичити не збираюся. — нервово гримаю. — До двадцятої всі СТО закриють. Що я тоді робити буду?

— Я нікуди не поїду з цією дівкою, і крапка. — вперто вкотре повторює Вікторія.

— От і стій тут. Машину тобі залишити? — роздратовано питаю.

— Що? — налякано зривається Вікторія, і великими очима дивиться на мене.

— Віко...

— Скільки разів тобі казати, — Я Вікторія. — перебиває мене моя дівчина.

— Ти їдеш? — розлючено перепитую ігноруючи слова Вікторії.

— Ні. Я з нею, не поїду.

— А я поїду, — вперто заявляю.

— От і їдь. — фиркає дівчина, і розвернувшись йде до машини, й одразу набирає когось телефоном.

Я весь напружуюся, а дівчина просить.

— Андрію, приїдь за мною. Я скину тобі геолокацію.

Я ошелешений. Ще не до кінця вірю, що Віка оце серйозно.

— Андрію, це вже потрібно. — сердито комусь наказує дівчина. — Все давай виїжджай, я чекаю.

Я нервово ковтаю, бо ніякого знайомого з таким іменем у мене немає. І мені вже цікаво, кому вона дзвонила.

— Хто цей Андрій? — невдоволено цікавлюся.

— Мій хороший знайомий! — відмахується Вікторія, і витягує свої валізи з багажника моєї машини. — Все можеш їхати. — зухвало заявляє витягнувши останню валізу.

Я ще не до кінця можу повірити, що вона серйозно. Це, мабуть, блеф, аби досягти свого. Хоча сьогодні я на це не поведуся. Мені набридло. Вирішую нічого не з’ясовувати, і сухо кидаю.

— Я дочекаюся, доки приїде твій Андрій, а вже тоді й поїду.

— Не варто чекати, — заперечує Вікторія. — Даремно я Андрія не послухалася. От залишилася б з ним, то не треба було б чужих дітей бавити, та не бути в тебе на побігеньках.

Я хмикаю. Не важко здогадатися, хто той Андрій для неї.

Не можу повірити, що Вікторія вела подвійну гру, і обирала хто з нас кращий. Тоді для чого були оці сцени ревнощів, кожного разу. Я гадав кохає, а вона просто так закочувала істерики.

Що ж я пошився в дурні.

Мовчу. Не маю, що сказати. Та й, що казати. Слова тут зайві. Сам у всьому винен. Довірився. Віддавав всього себе. Вірив, що на кінець буду щасливим. Вона ж так до Юстини щебетала при мені. А от сьогодні проявила себе справжню.

Відчуваю відразу до цієї красуні з темною душею.

 Наскільки ж я був сліпим? І за це отримав прикольний сюрприз на свята. І за, що тільки таке щастя заслужив? Чи може це доля випробовує мене на міцність?

— Що ти дивишся? — знову зривається Вікторія. — Невже ти гадав, що я няньчитиму твою капризну шмаркачку? Знаєш, якщо бавити та терпіти, то вже своїх дітей, а не чужих.

— Віко, ти ледь не рік прикидалася... Навіщо? Тебе ж ніхто не прив’язав. Ти була зі мною добровільно.

— Так була. — фиркає дівчина вмощуючись на валізі. — Але за цей рік я не почула від тебе жодного разу кохаю.

Я зиркнувши на білявку, криво посміхаюся. Я справді жодного разу так і не сказав про свої почуття, бо не відчував цих палких почуттів. Це була лише симпатія. Але ж, з усього виходить, що зізнання Вікторії просто пустодзвін. Важко видихаю та холодно додаю.

— Принаймні, я був з тобою щирим, і не брехав тобі, на відміну від тебе. Зрештою, тепер усі розмови зайві. — кілька секунд мовчу, а тоді заявляю. — Ходім в машину, там значно тепліше.

— Я тут зачекаю. — холодно відмахується дівчина.

— Як знаєш? — фиркаю я та йду до машини в якій знаходиться моя донька, бо мокрий сніг лише посилюється.

Прочиняю задні дверцята, і я здивований, Юстина перебуває в обіймах незнайомки. Вони про щось тихо розмовляють.

— Можна до вас? — зірваним голосом питаю.

— Можна! — погоджується дівчина, що обіймає доньку. — Але ви краще сідайте на передні сидіння. Бо нам тут самим місця мало.

Я посміхнувшись зачиняю задні дверцята. І оглянувшись на Віку, яка вперто сидить на валізах, таки сідаю за кермо позашляховика незнайомки.