Глава 1. Початок пригод.

МІЛАНА.

30.12.

Як же важко вести машину, коли на землю спускаються сутінки. Фури сліплять, ще й на дорозі снігова каша. Я мала виїжджати з дому з самого рання. Але подзвонила бабуся, просила повозити її по крамницях. Звісно я не змогла їй відмовити.

 Дорогою бабуся Ада жалілася, що її діти та решту онуків такі зайняті, що навіть трубку від неї не брали. А до неї ж завтра подруги прийдуть, аби зустріти Новий рік.

Я нервувала, але не підганяла бабусю. Заспокоювала себе, мовляв, скільки там їхати, ще встигну у свої гори.

Доки бабуся робила закупи, телефонувала мама. Просила не робити дурниць, нікуди не їхати, а залишитися в дома та зустріти Новий рік з ними. Я чемно подякувала й відмовилася. Хочу зустріти цей Новий рік сама. Хоч вже пройшло три місяці, з того часу, як ми з Віктором розійшлися, а я ще досі почуваюся паршиво. Хоч насправді ініціатором розриву стосунків, стала я. Мені просто набридло, за шість років спільного життя, ми віддалилися одне від одного. Стали чужими. Віктор став холодним, байдужим, здається його не цікавило ніщо, окрім роботи та телефона. З якого він не вилазив ні у вихідні, ні у вільний час. Від нього останнім часом жодних знаків уваги. Ні поцілунків, ні обіймів, а останні три місяці перед нашим розставанням, повне ігнорування мене. От я і не витримала. Вирішила, що краще одній ніж у таких стосунках.

Відвізши бабусю додому з покупками, я лише тоді вирушила в дорогу. І от тепер сліпаю. Не люблю їхати в таку пору, коли ще повністю не стемніло. А ще мені сильно дошкуляє сніг, який мерехтить перед очима. Хоч бери та зупинися, і зачекай доки повністю стемніє.

Зітхаю. Вмикаю магнітолу та скинувши швидкість, плетуся по нерозчищеній дорозі. Добре, що в мене позашляховик, то мені не страшно. Машина добре тримається дороги.

Не знаю скільки я проїхала, як на черговому спуску бачу на узбіччі чорний, великий джип, у якого увімкнені аварійні вогні. У машині піднятий капот, і поруч стоїть чоловік.

Вже проїхавши кілька метрів, зупиняюся. Бо ж кругом поле, та й машин не багато. Зрозуміло, що на допомогу зупиняться не всі. Якщо чесно, мені теж трохи лячно.

Вийшовши з машини та зробивши кілька кроків зупиняюся, й голосно питаю.

— Перепрошую! Вам допомога потрібна?

Високий, кремезний чоловік оглядається, й грубим голосом кидає.

— Якщо у вас є буксирувальний канат, то потрібна.

— Є. — лиш напружено кидаю я. Бо їдучи в гори, я брала все з собою. Ще й машину сама перевіряла.

— Ви серйозно?!! — з недовірою цікавиться чоловік.

— Ні. Я зупинилася, щоб пожартувати. — уже дратуюся я.

Стою на місці, і мені трохи лячно, від того, що чоловік наближається. Він зупиняється в метрі, й питає.

— Але, красуне, мене потрібно відтягти в найближче СТО. — чоловік важко зітхає, та додає. — Це займе багато твого часу. А я не один...

— Е! Я не зрозуміла... Це, що тут відбувається? — чую жіночий крик позаду чоловіка, а за мить переді мною з’являється худа білявка у довгій білій шубі, та зрештою весь одяг на ній білий. — Тимуре, ти геть знахабнів?!! Доки я мерзну в машині, ти вирішив розважитися?!! Ти нормальний?

— Вікторіє, заспокойся! — гримає на білявку чоловік. — Взагалі-то, ця дівчина зупинилася аби допомогти нам.

— Та невже! — фиркає білявка, і зухвало заявляє. — Нам її допомога не потрібна. Хай забирається звідси.

— Вікторіє! — волає чоловік. — Що ти несеш? Ми тут вже дві години стоїмо... Це перша машина, яка нам зупинилася. Ти ж чула всі СТО сьогодні вже зачинилися. Нас погодилося прийняти лише одне СТО по дзвінку, а евакуатора потрібно чекати до двадцятої. А це ще три години.

— Мені байдуже, — фиркає білявка, та зухвало заявляє. — Ми чекатимемо.

Я вже хотіла розвернутися та піти, але дитячий голос, що доносився з-за дорослих, змусив мене стояти на місці.

— Тату! Тату, мені холодно. Я їсти хочу...

— Юстино, шуруй в машину. — гримає білявка на дівчинку, якої я навіть не бачу з-за дорослих.

— Вікторіє! — зривається криком чоловік.

— Що Вікторіє! — теж репетує дівчина. — А я казала залишити малу на няньку. Навіщо вона нам тут..?

Я шокована почутим. Чую дитяче схлипування позаду дорослих. Адже чоловік з озвірінням накинувся на білявку, і напевно не чує дитячого, тихого плачу.

Обходжу дорослих, і доганяю дівчинку, яка йде до чорного джипа. Обіймаю дитину й прошу.

— Юстинко, ходи зі мною в мою машину. Там тепло.

— Треба тата дозволу питати... — крізь схлипування ледь вимовляє дитина.

Дорослі сваряться, особливо білявка. Кидається мов гадюка на чоловіка. Я лише важко зітхаю. Не можу повірити, що це мати дитини. Якщо це справді так, то дитині можна лише поспівчувати.

Не витримавши голосно свищу. І коли парочка замовкає, ставлю їх перед фактом.

— Я забираю дитину у свою машину, а ви коли домовитеся, прийдете. — на мить замовкаю, й питаю. — Дитині крекери можна дати?

— Можна, — без емоцій кидає чоловік. І коли ми з дівчинкою оминаємо його, додає. — Спасибі!!!

Я ж мовчки веду дитину у бік своєї машини. Підійшовши до авто, саджу Юстину в теплий салон. Присідаю на заднє сидіння поруч. Заледве вдається заспокоїти дівчинку. І коли вона перестає плакати, пригощаю дитину крекерами.