Розділ 6. Той, хто пам’ятав мене іншою

Телефон завібрував о 7:13 ранку.

Я розплющила очі й навпомацки потягнулася до тумбочки. За вікном тільки починало світати. На вулиці було тихо, а крізь напіввідчинене вікно до кімнати долинав запах свіжої трави після нічного дощу.

Я ще не встигла прокинутися остаточно, коли побачила повідомлення.

Невідомий номер.

«Ти справді думаєш, що можеш почати все спочатку й ніхто не згадає, якою ти була раніше?»

Я сіла на ліжку.

Прочитала раз. Другий. Третій.

— Та хто ти такий?.. — прошепотіла я.

Повідомлення не мало ані імені, ані фотографії. Лише кілька слів, які зіпсували мені ранок.

Я хотіла відповісти. Хотіла написати щось різке, поставити цю людину на місце, показати, що мене не можна залякати. Але великий палець завмер над клавіатурою.

Зрештою я видалила набране повідомлення.

Не буду грати за чужими правилами.

Принаймні я так собі сказала.

— Ти вже прокинулася чи всю ніч із телефоном обіймалася?

Марта з’явилася у дверях із двома чашками кави. Вона завжди заходила до мене так, ніби це була її друга домівка.

— Доброго ранку і тобі, — пробурмотіла я.

— Ого. За таким обличчям можна подумати, що ти щойно дізналася про кінець світу.

— Можливо, щось близьке.

Я простягнула їй телефон.

Марта прочитала повідомлення. Її усмішка зникла.

— Знову?

— Так.

— Еммо, це вже переходить усі межі.

Вона сіла поруч і поставила чашку на тумбочку.

— Ти комусь розповідала про ці повідомлення?

— Тобі й Артему.

— А ще?

— Ні. Та й кому я маю розповідати? У нашому містечку достатньо комусь один раз побачити тебе з хлопцем, щоб до вечора вже знати, скільки у вас буде дітей.

Марта пирснула, але майже відразу знову стала серйозною.

— Послухай мене. Не відповідай цьому номеру. Зроби скриншоти, збережи все. І якщо хтось почне тобі погрожувати, не залишайся з цим сама.

Я кивнула.

— Знаєш, що найгірше?

— Що?

— Я навіть не знаю, чого ця людина хоче. Грошей? Скандалу? Щоб я розійшлася з Артемом? Чи просто хоче побачити, як я злякаюся?

Марта взяла мою руку.

— Можливо, саме цього й хоче. Тому не дозволяй їй отримати задоволення.

Я посміхнулася, але всередині все одно залишався неспокій.

Артем написав ближче до одинадцятої.

«Доброго ранку, красуне. Як спалося?»

Я дивилася на екран, намагаючись вирішити, чи варто псувати йому день своїми проблемами.

«Не дуже. Мені знову написали».

Він зателефонував майже відразу.

— Що саме написали?

— Що я нібито не можу почати все спочатку, бо хтось пам’ятає, якою я була раніше.

— І ти не знаєш, хто це?

— Якби знала, не сиділа б зараз і не ламала голову.

— Еммо, може, це хтось із твоїх колишніх знайомих?

— Артеме, я не знаю!

Я сама здивувалася, наскільки різко це прозвучало.

На кілька секунд запала тиша.

— Я просто хвилююся за тебе, — сказав він уже спокійніше.

— Я розумію. Але мені не потрібен ще один допит.

— Я тебе не допитую.

— Тоді не змушуй мене відчувати, ніби я повинна виправдовуватися за своє життя.

Він важко видихнув.

— Добре. Вибач. Давай зустрінемося ввечері. Я хочу тебе побачити.

Я погодилася.

Але після розмови довго сиділа біля вікна.

Мені хотілося простих речей. Щоб хтось обійняв мене, не ставлячи зайвих запитань. Щоб я могла бути собою, не думаючи, хто і що про мене скаже.

Невже це так багато?

Увечері містечко було особливо красивим.

На центральній вулиці світилися ліхтарі, з літніх майданчиків долинали голоси, а біля фонтану фотографувалися туристи. Діти бігали між лавками, закохані сиділи поруч, тримаючись за руки.

Усе виглядало так безтурботно, ніби ніхто ніколи нікого не обговорював, не ображав і не ламав чужих історій.

Я чекала Артема біля кав’ярні.

Він підійшов ззаду, обійняв мене за талію і поцілував у скроню.

— Сумувала?

— Трохи.

— Тільки трохи?

— Не нахабній.

Він засміявся.

Ми зайшли всередину, замовили каву й сіли біля великого вікна. Артем розповідав про свою роботу, жартував, показував смішне відео. Я навіть почала забувати про ранкове повідомлення.

Аж раптом мій погляд зупинився на чоловікові через дорогу.

Я впізнала його миттєво.

Той самий сусід.

Він стояв біля магазину, тримаючи в руці телефон. На ньому була темна куртка, хоча вечір був теплим. Він дивився просто на мене.

І посміхався.

У мене пересохло в роті.

Звуки кав’ярні наче віддалилися. Чашка в моїх руках ледь помітно здригнулася.

— Еммо? — Артем нахилився до мене. — Ти мене чуєш?

Я не відповідала.

— Гей, подивися на мене.

Я нарешті повернула голову.

— Що сталося?

— Там… — я кивнула в бік вікна. — Там чоловік, якого я знаю.

— Хто?

— Не хочу про нього говорити.

Артем повернувся до вікна, але чоловік уже зник.

— Він тобі щось зробив?

Я опустила очі.

Мені хотілося сказати: «Так. Він змушував мене почуватися маленькою, беззахисною і винною в тому, чого я не хотіла».

Але слова застрягли в горлі.

— Він поводився зі мною неправильно, коли я була молодшою, — нарешті вимовила я.

Артем перестав усміхатися.

— Як неправильно?

— Так, як дорослий чоловік не повинен поводитися з дівчиною.

Він хотів щось сказати, але я зупинила його.

— Будь ласка, не змушуй мене зараз розповідати більше.

Артем кивнув.

— Добре. Я не буду. Але якщо він знову підійде до тебе, ти скажеш мені.

Я подивилася на нього.

— Я скажу тобі, якщо захочу. Але я хочу сама вирішувати, що робити.