РОЗДІЛ 5. МІЖ НАМИ БІЛЬШЕ, НІЖ ПОЦІЛУНКИ

Я думала, що після нашої останньої зустрічі з Артемом усе стане зрозумілішим. Але виявилося навпаки.

Він почав з'являтися в моєму житті частіше. Іноді писав посеред ночі, іноді телефонував без причини, а часом просто надсилав повідомлення:

«Вийдеш на десять хвилин?»

Я могла бути в домашньому одязі, з мокрим волоссям після душу або посеред перегляду фільму. Але все одно ловила себе на думці, що хочу його побачити.

Одного вечора він написав:

— Я біля твого будинку.

Я визирнула у вікно. Його автомобіль стояв навпроти.

— Ти ненормальний? — написала я.

— Можливо. Вийдеш?

— А якщо не хочу?

— Тоді поїду. Але спочатку скажу, що скучив.

Я посміхнулася.

Через десять хвилин я вже була надворі.

— Ти могла хоча б попередити, що так гарно виглядатимеш, — сказав він, відчиняючи дверцята автомобіля.

— А ти міг попередити, що приїдеш без запрошення.

— Хотів зробити сюрприз.

— Вийшло.

Він нахилився й поцілував мене в щоку.

— Поїхали?

— Куди?

— Побачиш.

Ми виїхали за місто. Дорога була майже порожньою, у вікнах миготіли ліхтарі, а з колонок тихо грала музика.

— Ти завжди такий загадковий? — запитала я.

— Тільки коли хочу когось здивувати.

— І часто тобі це вдається?

— Зараз перевіримо.

Він зупинився біля невеликого озера. На березі майже нікого не було. Ми вийшли з автомобіля й пішли до води.

Я зняла взуття й ступила на теплий пісок.

— Тут красиво.

— Я знав, що тобі сподобається.

Він підійшов ближче й обійняв мене зі спини.

— Про що думаєш? — прошепотів.

— Про те, що давно не почувалася так спокійно.

— Через мене?

— Не зазнавайся.

Він засміявся.

Я повернулася до нього. Ми дивилися одне на одного кілька секунд, а потім він поцілував мене.

Спочатку ніжно, майже обережно. Я торкнулася його обличчя й притягнула ближче. Поцілунок став пристраснішим, але ми не поспішали.

Коли ми нарешті відсторонилися, він усміхнувся.

— Що? — запитала я.

— Нічого.

— Артеме!

— Просто мені подобається, коли ти сама робиш перший крок.

— Тоді звикай.

Ми ще довго сиділи біля озера. Говорили про стосунки, минуле й те, чого кожен із нас боявся.

— Ти колись закохувалася по-справжньому? — запитав він.

— Не знаю, чи це було кохання.

— Чому?

Я замислилася.

— Бо раніше мені часто здавалося, що для того, щоб комусь подобатися, потрібно бути зручною. Не сперечатися, не відмовляти, не показувати зайвих емоцій.

Артем подивився на мене уважно.

— А зі мною ти можеш бути незручною.

— Це обіцянка?

— Так.

Я усміхнулася.

— Тоді запам'ятай її.

Він узяв мене за руку.

— Еммо, я не хочу тебе квапити. Мені добре з тобою. І я хочу, щоб тобі теж було добре.

Ці слова торкнулися мене сильніше, ніж я очікувала.

Я звикла, що люди часто хочуть отримати від мене щось: увагу, послух, згоду, пояснення. А тут людина просто запитувала, чи комфортно мені.

Я поцілувала його сама.

Коли ми повернулися до міста, було вже пізно.

— Завтра побачимося? — запитав він.

— Можливо.

— Знову це твоє «можливо».

— Мені подобається тримати тебе в напрузі.

Він засміявся.

— Ти небезпечна дівчина.

— Ти ще не все про мене знаєш.

— Саме тому хочу дізнатися.

Він провів мене до будинку й поцілував на прощання.

Я вже збиралася зайти, коли він покликав:

— Еммо!

— Що?

— Я справді скучив.

Я усміхнулася й помахала йому рукою.

Наступного ранку Марта зателефонувала ще до дев'ятої.

— Де ти була вчора?

— Привіт і тобі.

— Не переводь тему. Денис сказав, що Артем кудись їздив із тобою.

— І що?

— Нічого. Просто цікаво.

— Марто, ми гуляли.

— До котрої?

— Пізно.

Вона зробила паузу.

— Еммо, тільки скажи мені одну річ: ти щаслива?

Я не очікувала такого запитання.

— Так, — відповіла після короткого мовчання.

— Тоді добре. Але не забувай про себе.

Я поклала телефон і задумалася.

Чому навіть щасливі моменти в моєму житті супроводжувалися страхом, що хтось обов'язково знайде в них щось погане?

Увечері Артем запросив мене до себе. Ми домовилися провести час удвох, подивитися фільм і просто відпочити.

Коли я прийшла, він зустрів мене усмішкою.

— Нарешті.

— Я запізнилася на три хвилини.

— Три хвилини — це багато, коли чекаєш на тебе.

— Ти сьогодні особливо романтичний.

— А ти сьогодні особливо гарна.

Ми сіли на диван. Фільм почався, але я майже не стежила за сюжетом. Артем обійняв мене, і я поклала голову йому на плече.

— Тобі добре? — запитав він.

— Дуже.

Він повернувся до мене й поцілував.

Цього разу між нами було менше сором'язливості й більше довіри. Ми цілувалися, обіймалися, зупинялися, щоб поговорити, і знову поверталися одне до одного.

У якийсь момент він запитав:

— Ти впевнена, що хочеш бути зараз зі мною?

Я подивилася йому в очі.

— Так. Але я хочу, щоб ми нікуди не поспішали.

— Як скажеш.

І я вперше відчула, що можу говорити про свої бажання без страху, що мене засудять або примусять змінити рішення.

Той вечір став для нас особливим. Деякі речі залишилися тільки між нами — без чужих запитань, без свідків і без потреби комусь щось доводити.

Я повернулася додому пізно. Телефон майже одразу завібрував.

Повідомлення від невідомого номера.

«Гарно провела вечір?»

Я зупинилася посеред кімнати.

Ще одне повідомлення:

«Не думай, що ніхто нічого не знає».

Я відчула, як усередині знову прокидається знайомий страх.