РОЗДІЛ 4. НАСТУПНЕ ЛІТО

Минув рік.

Мені виповнилося вісімнадцять. Школа залишилася позаду, і разом із нею — частина мого колишнього життя. Я вже не була тією дівчиною, яка боялася попросити дозволу на кожну прогулянку, хоча чужа думка все ще могла боляче зачепити.

Настало літо. Тепле, довге, трохи божевільне.

Я змінила зачіску, почала більше стежити за собою, частіше виходила з подругами й нарешті дозволяла собі не пояснювати кожен свій крок.

Одного вечора Марта зателефонувала мені.

— Ти де?

— Вдома. А що?

— Через годину збираємося в центрі.

— Хто «ми»?

— Я, Денис, Артем і ще кілька людей.

Почувши останнє ім'я, я на секунду замовкла.

— Артем теж буде?

— О-о-о! — протягнула Марта. — Я так і знала, що ти перепитаєш.

— Просто запитала.

— Звичайно. Просто.

Я засміялася.

— Добре, буду.

Перед виходом я довго вибирала одяг. Зупинилася на чорній сукні, легкому макіяжі й улюблених парфумах. Подивилася на себе в дзеркало.

— Ну що, Еммо, сьогодні без дурниць, — прошепотіла я.

Телефон завібрував.

Артем: «Ти прийдеш сьогодні?»

Я: «Можливо».

Артем: «Я хочу тебе побачити».

Я посміхнулася й відповіла:

Я: «Тоді не запізнюйся».

Коли я прийшла, компанія вже зібралася біля літньої тераси.

Артем стояв трохи осторонь. Побачивши мене, він усміхнувся.

— Привіт, красуне.

— Привіт.

— Ти змінилася.

— На краще чи на гірше?

— На небезпечно краще.

— Ти всім так говориш?

— Ні. Тільки тим, через кого можу забути, що хотів сказати.

Я засміялася.

Він обійняв мене за талію, і я відчула знайомий аромат його парфумів.

— Скучив? — запитала я.

— Навіть не уявляєш наскільки.

— То, може, покажеш?

Він нахилився й поцілував мене.

Цього разу я не відвела погляду й не сховала усмішку.

Пізніше ми залишилися удвох. Музика з тераси долинала вже тихіше, а навколо було майже безлюдно.

— Ти останнім часом якась інша, — сказав Артем.

— Ти вже сьогодні це говорив.

— Ні, я серйозно. Раніше ти постійно боялася, що хтось щось подумає.

— А тепер?

— Тепер дивишся на мене так, ніби тобі байдуже, хто нас побачить.

Я посміхнулася.

— Можливо, я просто втомилася жити для інших.

Він узяв мене за руку.

— Мені подобається ця Емма.

— А мені подобається, коли ти не намагаєшся вгадати, якою я повинна бути.

Він став серйознішим.

— Я не хочу, щоб ти щось робила лише тому, що боїшся мене втратити.

Я подивилася йому в очі.

— А я не хочу, щоб ти вирішував за мене.

— Домовилися.

Він поцілував мене знову. Цього разу поцілунок був довшим, але ми нікуди не поспішали.

Я відчувала, як між нами зростає близькість, і водночас розуміла: тепер я маю право сама вирішувати, чого хочу, а чого — ні.

І це було для мене важливіше за будь-які красиві слова.

Того вечора я вперше за довгий час відчула, що моє життя справді належить мені.

Але я ще не знала, що саме ця зустріч стане початком нової історії — історії, у якій буде значно більше пристрасті, ревнощів і таємниць, ніж я могла собі уявити.