РОЗДІЛ 3. ПЕРШИЙ КРОК ЗА МЕЖУ

У сімнадцять років мені здавалося, що життя починається десь за межами мого містечка.

Там, де ніхто не знає, ким були твої батьки, з ким ти дружила в дитинстві, скільки разів поверталася додому пізніше дозволеного і чому сусідка з третього будинку дивиться на тебе так, ніби ти винна їй гроші.

Я хотіла свободи.

Не якоїсь особливої. Не хотіла втекти з дому чи зруйнувати своє життя. Мені просто хотілося іноді не звітувати за кожен крок. Хотілося вдягнути красиву сукню, нафарбувати губи, вийти ввечері з подругами й не думати про те, хто мене побачить.

Одного четверга Марта написала мені повідомлення:

«У суботу йдемо гуляти. Без відмовок».

Я відповіла:

«Постараюся».

За хвилину прийшло:

«Ти не постараєшся. Ти підеш».

Я засміялася.

«Добре, командир».

Але справжня проблема була не в Марті. Проблема була в тому, як пояснити батькам, що я хочу провести вечір не вдома.

За вечерею я кілька разів відкривала рот, але так і не наважувалася почати.

— Ти чого сьогодні така тиха? — запитав тато.

— Нічого.

— З оцінками все добре?

— Так.

Мама поставила на стіл тарілку.

— Ти знову кудись збираєшся?

Я підняла очі.

— У суботу хотіла з дівчатами вийти.

— Куди?

— Просто погуляти.

— А конкретніше?

— У центр, можливо, зайдемо в кафе.

Тато подивився на мене поверх окулярів.

— До котрої?

— Не знаю. Десь до десятої.

Мама зітхнула.

— Подивимося.

Для когось це була б звичайна розмова. Для мене — маленька перемога.

У суботу я прокинулася раніше, ніж зазвичай.

Довго стояла перед шафою, перебираючи одяг. Спочатку дістала чорні джинси, потім сукню, потім знову повернулася до джинсів.

— Ти що, на побачення збираєшся? — запитала молодша родичка, зазирнувши до кімнати.

— Ні.

— А чого тоді стільки одягу?

— Бо можу собі дозволити.

Вона засміялася й утекла.

Я теж посміхнулася.

Нарешті вибрала чорну сукню, зробила легкий макіяж і розпустила волосся. Коли подивилася в дзеркало, на мить навіть не впізнала себе.

Не тому, що виглядала інакше.

Просто цього разу я готувалася не для когось. Я хотіла подобатися собі.

Марта чекала біля фонтану.

— Ну нарешті! — вигукнула вона. — Я вже думала, ти передумаєш.

— Я ж обіцяла.

— Ти сьогодні красуня.

— Не починай.

— Що не починай? Я сказала правду.

Ми засміялися й пішли до центру.

Того вечора місто здавалося іншим.

У кафе грала музика, на вулицях було багато молоді, біля входу стояли компанії хлопців і дівчат. Хтось фотографувався, хтось обговорював нові знайомства, хтось просто насолоджувався вечором.

Ми зустріли знайомих Марти.

— Дівчата! — вигукнув високий хлопець у темній куртці. — Нарешті ви прийшли.

— Це ти нас кликав? — запитала Марта.

— А хто ж іще?

Він представився Денисом. Поруч із ним стояли ще двоє хлопців — Артем і Максим.

— А це хто? — Денис подивився на мене.

— Емма, — відповіла Марта.

— Приємно познайомитися.

— Навзаєм.

Артем простягнув руку.

— Ти місцева?

— Так.

— Дивно. Я тебе раніше не бачив.

— Може, просто не звертав уваги.

Він усміхнувся.

— Можливо, тепер звертатиму.

Марта штовхнула мене ліктем.

— Тільки не починай, — прошепотіла я.

— Я ще нічого не сказала!

Ми сміялися, і вперше за довгий час я не відчувала потреби постійно контролювати себе.

Пізніше ми вийшли на вулицю.

Денис запропонував пройтися до площі.

— Еммо, ти завжди така серйозна? — запитав Артем.

— А ти завжди ставиш стільки запитань?

— Тільки тим, хто мені цікавий.

— Тоді тобі доведеться постаратися.

Він засміявся.

— О, у нас тут характер.

— А ти думав, що я мовчатиму весь вечір?

— Якщо чесно, спочатку так і подумав.

Я штовхнула його плечем.

— Дуже смішно.

Він подивився на мене уважніше.

— Ти гарно смієшся.

Я відвела погляд.

Мені подобалася ця увага. Подобалося, що хтось помічає мене не як доньку суворих батьків, не як дівчину із сусіднього будинку, а просто як Емму.

І, мабуть, саме тоді я почала робити те, чого раніше боялася: дозволяти собі бути собою.

Близько одинадцятої Марта отримала повідомлення.

— Нам треба йти.

— Уже? — здивувався Денис.

— Так. Емму вдома чекають.

Артем подивився на мене.

— Ти завтра вільна?

— Не знаю.

— Це означає «так» чи «ні»?

— Це означає, що я ще подумаю.

Він дістав телефон.

— Тоді дай номер. Я напишу.

Я трохи вагалася, але зрештою продиктувала.

Коли ми відійшли, Марта одразу повернулася до мене.

— Ну?

— Що?

— Не роби вигляд, що нічого не сталося.

— Та нічого особливого.

— Тобі він сподобався.

— Можливо.

— Я знала!

Я засміялася.

Удома мама ще не спала.

— Котра година?

— Трохи затрималася.

— Ми домовлялися про десяту.

— Вибач.

— Наступного разу повернешся раніше.

— Добре.

Я пішла до кімнати, зняла взуття й поклала телефон на ліжко.

За кілька секунд він засвітився.

Нове повідомлення.

«Ти вже вдома, красуне?»

Я посміхнулася.

«Так».

«Добре. Мені сподобався вечір».

«Мені теж».

«Тоді побачимося ще?»

Я довго дивилася на екран, перш ніж відповісти.

«Побачимо».

Наступні кілька днів пройшли незвично швидко.

Артем писав мені зранку, питав, як справи, надсилав смішні відео й іноді просто телефонував без причини.

Марта, звичайно, знала про все.

— Ну що, вже закохалася?

— Марто!

— Що? Я просто питаю.

— Ми тільки познайомилися.

— Ага. А чому тоді ти кожні п'ять хвилин перевіряєш телефон?

Я кинула в неї подушкою.

— Відчепися!

Вона сміялася.

Але я справді чекала його повідомлень.