Перший крок

- Добре, - після слів Тимура, квартиру ніби огорнуло додаткове сяйво. Але в мене будуть запитання.
 - А в мене – відповіді.
  - То ти не передумав?
  - Як бачиш, - інтонація Олексія залишалась такою ж впевненою.
  - То що конкретно ми будемо робити? Я маю на увазі, ми ж не роздаватимемо гроші із своїх кишень, вони швидко закінчаться. То в кого ми їх будемо цупити?
  - Я вже вирішив – ми робитимемо це з тими, хто має достатньо коштів, я б сказав – дуже достатньо. Плюс, це мають бути кошти, зароблені нечесною працею.
  - Ого. І ти справді знаєш, хто нечесно заробив свої гроші?
  - А що тут знати? Послухай, якщо грошей багато, навряд чи вони зароблені чесно. А якщо дуже багато, значить точно нечесно. І взагалі, ми ж перевірятимемо.
  - То ми не лише займатимемось шахрайством, а ще й маніпуляціями з конфіденційністю?
  - Дані зібрані у незаконний спосіб не розглядаються у суді. Це – не суд.
  - Це лише пролог до нього.
  Олексій закотив очі.
  - Послухай, ми не будемо лізти у чуже особисте життя. Не це наша мета. Ми будемо перевіряти лише тих, у кого можуть бути нечесно зароблені гроші, а потім, ми ці гроші відправимо тим, хто справді їх потребує. Це не втручання в особисте життя, нам просто треба зібрати необхідні для роботи свідчення.
  - Та я знаю, Олексо…
  - Ну то як? Ти вже два дні думаєш, а досі залишаєшся на тому ж місці, що й під час нашої попередньої розмови. В той час як я, вже навіть обрав першого на перевірку. Ну, погоджуйся вже.
  Тимур на хвилину замовчав. Хлопець нервував: він то дивився в очі Олексію, то відводив їх подалі, а то й взагалі, його різкий погляд зникав десь всередині зеленуватих очей.
  - Ну… Гаразд. Нам ще дещо буде треба.
  - Що саме, - поцікавився Олексій.
  - Гаманець для криптовалют.
  - Гаманець?
  - Ага. Але… Ну, в мене він є.
  - Ну що ж. Тоді ось, - Олексій протягнув товаришу телефон, на екрані якого було зображення повнуватого чоловіка з довгими каштановими пасмами зібраними у хвіст. – Це такий собі Ткач. Я щось таке чув про нього, коли їздив до тітки в Хмельницький.
  - Навіщо нам чувак із Хмельницького?
  - От. Хороше запитання. А ти подумай: візьмемо ми когось із наших, так… А далі, трястимуть всю область. Ну… Може я трохи перебільшив, просто… Якщо ми візьмемо за першу справу когось, із сусідньої області, то і нам спокійніше, бо не у нас шум підніметься, і вчитися дистанційно легше. Ну, зрозумів тепер?
  - Непоганий хід.
  - Атож. Я підготовлений, багато читав і обмірковував.
  - А я якось більше спец по комп’ютерам.
  - Ну то ми класно доповнюємо одне одного. Так, на чому я зупинився… Отож, нам потрібно перевірити цього самого Ткача: його банківські операції, переписки і таке інше. Коли матимемо достатньо підтверджень – починаємо трясти.
  - Кидаємо гроші на криптогаманець, через обмінник, - Тимур продовжив думку.
  - А тоді – знову переводимо їх у валюту і перераховуємо комусь більш гідному.
  - А знаєш, Олексо. Це відчуття… Не можу описати.
  - Як перед стрибком у прірву?
  - Ага, - задумливо сказав юнак. Здається, це дуже точне порівняння. Передчуття чогось небезпечного і авантюрного, і знаю ж, що пожалкую… Та не можу нічого з собою вдіяти.
  - Ми не пожалкуємо.
  - Гаразд, тепер інше. Мені потрібен час на все.
  - Розумію. Мені теж треба підготуватись. Я візьму сімки, і можливо, свій старий телефон.
  - А для чого нам вони?
  - Побачиш. І ще, не знаю що саме ти шукатимеш, але хочу дати пораду. До мене щойно дійшло, що у нього може бути не один телефон. А номер телефону, нам буде необхідним для цієї справи. Тому, покопай ще у цьому напрямку.
  - Гаразд, зрозумів.
  Тимур провів перед монітором майже два дні. За цей час вдалося дізнатися багато чого про хлопця на прізвище Ткач. Антон Сергійович Ткач, 1993 року народження. Народився у селі Матеївка, Вінницької області. До Хмельницького перебрався кілька років тому, прописки немає. Контактний номер – 0667432585. Є і запасний номер. Роботи не має, сім’ї теж. У соціальних мережах постить рідко, акаунти закриті. У Ткача є рахунок в одному з банків, але ним давно не користується. Але через Ткача, Тимурові вдалося вийти на іншого – Бориса Сотникова. У цього є кілька рахунків у банках, якісь зв’язки із криміналом та прописка.
  - То наші плани міняються, Олексо?
  - Треба коригувати. Кажеш, Ткач не користується своїм рахунком? Це недобре. А Сотников…
  - Телефон його в мене є.
  - У нього один номер?
  - Ні, здається, чотири. Але в мене той, до якого прив’язаний крупний рахунок.
  - Ти впевнений?
  - Впевнений, мені його злили працівники банку. За окрему плату.
  - Все було анонімно?
  - Вони не знають мене, а я – їх.
  - Що ж, значить плани міняються. Працюємо з Сотниковим. Кажеш, у нього якісь проблеми з законом?
  - Були два роки тому. Подробиць не знаю, але він працює на автомийці, а от його запасний рахунок в кілька разів перевищує місячну зарплатню.
  - Окей, починаємо. Зустрічаємось через дві години біля того самого Макдональдса.
  - Серйозно?
  - Потім поясню.
Олексій хутко вибіг з будинку і попрямував до зупинки.
 - От бісові сімки! Ще й на проїзд не взяв. Ну, спробуймо удачу на смак.
  Забудькуватість не була його постійним супутником, але коли з’являлася, то могла наробити біди. Коли трамвай під’їхав і з дверей вийшла група пасажирів, Олексій зробив якомога спокійніше обличчя і встиг прилаштуватися між двома жінками, зачепивши одну за плече. Хлопець вибачився і втулився у вікно.
  Кондуктор навіть не помітила Олексія, а він вже встиг прилаштуватись на вільний стілець і навіяти собі, що він заплатив за проїзд. При цьому, він старався ігнорувати напис: «Штраф за безквитковий проїзд…».
  Нарешті хлопець вже був удома. Там була сестра і її хлопець. Олексій швидко забіг у свою кімнату, взяв сімки і повернувся на зупинку. Там він втретє пом’яв кишені і переконався що взяв із собою гроші.
  - Ну що, ходімо замовимо собі чогось?, - запах біля Макдональдса викликав апетит.
  - Ми тут заради цього?
  - В певній мірі. Нам треба трохи посидіти, розумієш?
  - Добре, давай замовимо.
  Через півгодини Олексій підвівся.
  - Так, я пішов. Ну то що, тут все?
  - Ага, все. Все що вдалося дізнатися про Сотникова, навіть дівоче прізвище матері.
  - Серйозно?
  - Та ні, ні, - посміхнувся Тимур. - Цього тут немає.
  - Добре. Хутко прямуй додому, зв’язок як домовлялись.
Тимур кивнув. Олексій ще п’ятнадцять хвилин просидів біля порожніх таць, а тоді акуратно вийшов з-за столу і зайшовши до закладу, попрямував у туалет. Там він закрився в кабінці, взяв старий телефон із лівою сімкою та набрав Бориса. Пішли гудки. Слухавку не підняли.
(Дідько! Ще раз)
  - Ало?, - почулося після гудків.
Хлопець прокашлявся у слухавку.
  - Ало?!
Олексій кинув слухавку. Так, є. Тепер треба дзвонити оператору. Пішли гудки. Через хвилину його з’єднали з оператором.
  - Вітаю вас, мене звуть Катерина, чим можу допомогти?
(Жінка? Чудово!)
Хлопець прокашлявся і насилу змінив тембр голосу на більш хрипкий.
  - Добридень, мене звати Борис. Справа в тому, що я нещодавно кілька разів добряче стукнув свій телефон об підлогу. Він в мене не новий, і тому я особливо не переймаюсь, але останні рази звідти вилітала сімка. Розумію, ви не спеціалізуєтесь на тому, щоб вчити користувачів обережності, та в мене інша проблема. Коли сімка випадає…
  Кілька хвилин він нахабно брехав, навмисно закидаючи жінку нудними подробицями своїх відносин з телефоном. Врешті, йому вдалося так набриднути Катерині, що та без додаткових запитань прив’язала банківський рахунок до нової сімки.
  Юнак одразу ж повідомив про це Тимура, а той сказав що буде вдома через десять хвилин. Біля кабінки вже почала збиратися черга, лишатись було безглуздо і неввічливо. Олексій вийшов, а через хвилин п’ять на телефон прийшло повідомлення з кодом. Хлопець передав код Тимуру і витяг сімку.
  На протилежному кінці міста Тимур якраз почав переводити кошти через обмінник. Діяти треба було швидко. До того часу, коли він закінчив, у двері вже дзвонив Олексій.
  - Ну, як там наші справи?
  - Можеш нас привітати, у гаманці вже купа грошей.
  - Гаразд, почекаємо кілька днів… Чи може зараз краще? Є різниця взагалі?
  - Все поки тримається, я думаю не повинні відстежити. Тому різниці немає.
  - Ага.., - протягнув Олекса. Ти за чи проти театральної вистави?
  - А у нас зараз мова про культурний відпочинок?
  - Ні, - Олексій стиснув руками коліна. – Я маю на увазі, які твої думки, щодо того чи повинні ми взагалі якось заявляти про себе?
  - Заявляти про себе? Друже, ми й так наважилися перейти закон, а ти хочеш, щоб поліція точно знала що з’явились нові хакери? Та ще й такі добрі?, - Тимур провів долонями по своєму обличчі. – Думаю, нам світитись ні до чого.
  - Ти правий. Так, думаю, не повинні… Світитись, - в інтонації хлопця чувся розпач. - Хоча, - енергії в голосі додалося, - ми й не вчинили нічого такого гучного. Так, дрібничка. Її розглядатимуть як звичайне шахрайство.
  - Знаєш, це було круто. Ну, все це відчуття небезпеки.
  - Ми ще не закінчили. Треба переслати ці гроші.
  - Авжеж, я знаю. То коли ти збирався?
  - Пізніше. Треба ще вирішити  кому ми перекинемо. Завтра вночі. Позбирай поки відомості, я теж обережно вивідаю кому і скільки треба.
  - Зробимо.