Чарівний прихід Осені

          Далеко в скелі, за лісами, за морями є величезний замок де живе Осінь. В середині цього замку дуже багато золота, яке Осінь завжди щедро всім дарувала. Цілий рік вона відпочиває в своєму замку а потім вирушає в дорогу. Осінь приходить в ліси в поля і сади занурюючи все в прохолоду і приємний аромат свіжих яблук. Дерева вона , на  час осіннього балу одягає в жовтий та червоний оксамит.                                                                                                                                    Прокинувшись вранці, Осінь подивилася на календар. Сьогодні був останній день її відпочинку. Завтра треба було вже йти зміняти Літо. Воно вже закінчило свою роботу тепер черга була її.                                                                                                                                                                  Осінь зітхнула й виглянула у вікно. Сонце  наповнювало небо яскравими  відтінками. Раптом до кімнати зазирнув вітерець.                                                                                                         -    Ну що, ти готова до своєї довгої дороги? -  Привітавшись, запитав він.                                           -    Сьогодні останній день спокою. Завтра все зміниться. -  Усміхнувшись, зітхнула Осінь.           -    Але ж ,ти вже відпочила?                                                                                                                          -   Так , відпочила і дуже скучила за жителями лісів.                                                                                            Настав ранок і Осінь відправилася в дорогу. По дорозі, де б вона не проходила, листочки дерев міняли свій колір на жовтий та червоний, рясний дощик поливав поля, в  садах достигали фрукти а на городах овочі.                                                                                                                                        Ліс був ще закутаний у теплі сонячні промені, і запах квітів все ще наповнював повітря. Осінь і Літо, зустрівшись на перетині своїх шляхів, усміхнулися одне одному. Літо було трохи втомленим, але його обличчя все ще сяяло теплом сонця.                                                                     -   Як пройшов час твого володіння ? —  Привітавшись, запитала Осінь.                                            -    Дуже добре, і мені сумно йти, але тепер час відпочити. -  Відповіло Літо. -  Я вдосталь зігріло землю, подарувало врожай ягід, багато сонячних днів та розмаїття квітів. Тепер все в твоїх руках. — Промовило Літо.                                                                                                                                -   Дякую, ти зробило чудову роботу. —  Сказала Осінь.  —  Тепер моя черга дбати про землю. Я напою її дощем і підготую до зимового відпочинку.                                                                                  -   Думаю що ти, як завжди, впораєшся чудово, —  Усміхнулося Літо. —  А я буду чекати   наступної зустрічі, спочатку з весною а потім і з тобою.                                                                                     Звірята зібралися на галявині, щоб попрощатися з Літом.                                                             -   Дякую тобі, Літечко, за смачні ягоди і мед! Ти дарувало нам тепло і радість. -  Промовив Ведмідь ступаючи по стежині.                                                                                                                                   Зайчик, який дуже любив тепло, мав трохи сумний вигляд.                                                         -   Дякую, Літо, за м’яку та соковиту травичку й теплі ночі! Я дуже тебе чекатиму.                             -   Не сумуй , Зайчику. -  Лагідно сказала Осінь. -  Я теж подарую багато сонячних днів.  А для прохолодний ночей у тебе є тепла нірка.                                                                                                     -   Завдяки Весні і Літу  на ліщині вродило стільки горіхів ... -  Радісно промовила  білочка, стрибаючи з гілки на гілку. -  Я дуже чекаю, що з приходом Осені вони достигнуть і, я їх назбираю собі на зиму, багато багато.                                                                                                          -   А я насушу собі багато грибів. -  Замріяно сказала Мишка. -  Зимою харчі важко знайти, все замете снігом, тому треба припаси робити з осені.                                                                                                Всі звірі дякували Літу і вітали Осінь. Літо поглянуло з теплом на всіх жителів лісу.               -   Я обов’язково повернуся. Ми зустрінемося знову, менше чим через рік. А  зараз,  насолоджуйтеся чарівними барвами Осені. Я за вами сумуватиму.                                                                   Раптом всі побачили, що до них летіла зграя птахів. Це були ластівки. Підлетівши ближче, вони привіталися і стали кружляти над галявиною.                                                                                  -   Ми б хотіли попросити Осінь, щоб Літо залишилося, ще не на довго. -  Сказала одна ластівочка. -  В нас тут багато друзів  і так не хочеться з ними прощатися, а як Літо піде, то стане прохолодно і ми теж будемо змушені летіти разом з ним.                                                                        -   Я не проти. -  Усміхаючись, сказала Осінь. -  Залишся, ще трохи, Літо. -  Запропонувала вона. -  Ми вдосталь поспілкуємося з тобою.                                                                                                         -   Добре... -  Відповіло Літо. -  Якщо ти, Осінь, дозволяєш, тоді я з радістю залишуся і  поспілкуюся з тобою, а потім, ми з ластівками полетимо.                                                                                   Літо погостювало деякий час в Осені. У лісі панувала тиха гармонія — тепле сонце вдень, прохолодні вечори, а небо, здавалося, було вище та ясніше. Літо проводило кожен день, граючись з вітром, пташками та тваринами. Разом з Осінню вони влаштували свято для всіх мешканців лісу. Ліс наповнився теплими барвами, сміхом та радістю. Ластівки кружляли в небі, радіючи цим дням, що подарувала їм Осінь.                                                                                                          Але одного дня, Літо почало збиратися в дорогу. Воно зібрало всіх звірів, птахів і всіх мешканців лісу на прощальну зустріч. Ластівки злетіли високо в небо, і їхній танок був подібний до ніжного прощального вальсу. Вони кружляли над лісом, ніби хотіли запам'ятати кожен куточок, кожну квітку, перед тим, як вирушити в далеку дорогу.                                                                           Вони спілкувалися цілий день, а коли сонце стало повільно опускатися за обрій, Літо поклало руку на плече Осені.                                                                                                                         -   Треба вже  йти, —  Сказало Літо, лагідно поглянувши на Осінь. -  Дякую вам всім за гостинність.  -  Помахавши рукою, Літо полетіло за обрій разом з ластівками.                                             Після того, як ластівки полетіли, ліс став тихішим. Лише шум вітру в кронах дерев нагадував про те, що теплі дні остаточно пішли. Осінь поглянула на звірів, які стояли біля неї.     -    А тепер почнемо нашу роботу. -  Усміхнувшись сказала вона.                                                                      З того моменту природа почала змінюватися. Вранці ліс прокинувся в густому тумані.  Повітря стало прозорішим і прохолоднішим, а дні ставали все коротшими. Осінь фарбувала листя в золоті й багряні кольори, розвішувала на гілках дрібні краплі прохолодного дощу і відправляла легкі тумани на поля. Усі звірі,  дивувалися цьому чарівному видовищу.                                 Одного вечора всі лісові мешканці зібралися на галявині навколо вогнища і, гріючись у його теплі, слухали, як вітер співає  осінні пісні, а Осінь обіймала ліс своїм прохолодним подихом, приносячи затишок і спокій після яскравого спекотного Літа.                                                         На наступний день Осінь продовжила свою подорож. Вона завітала в гори, де перші заморозки прикрасили трави сріблом, а потім спустилася до річок, що дзюркотіли тихими водами. Її поява відчувалася скрізь — у кольорах листя, у хмарах, що нависали над обрієм, у запаху дощу, що освіжав землю.                                                                                                                                 З кожним новим днем, Осінь просувалася вперед, несучи з собою красу, тишу й спокій, даруючи всім останнє тепло і яскраві барви перед приходом холодної Зими.                                              Осінь продовжила свій шлях через ліси та поля, даруючи кожному куточку своє золоте і червоне вбрання. Листя шурхотіло під її ногами, а вітер ніжно торкався гілок дерев, ніби шепочучи: "Ласкаво просимо, Осінь!"                                                                                                                       Увечері, Осінь вирішила трохи відпочити під великим дубом на пагорбі. Вона присіла на килим з листя і вдихнула повітря, сповнене прохолодної свіжості. Небо над нею вже починало набувати темних відтінків, а зірки, одна за одною, запалювалися на горизонті.                                              Осінь сиділа під дубом, спостерігаючи, як небо повільно затягується оксамитовою темрявою, а зірки, мов маленькі вогники, розсипаються по всьому небосхилу. Вона глибоко вдихнула холодне осіннє повітря, відчуваючи, як все навкруги  наповнюється спокоєм і гармонією.                                                                                                                                                                       Ніч огорнула ліс. Зірки світили яскравіше, місяць зійшов вище, а тихий вітер обіймав сплячі дерева. Всі вже спали, лише сови перегукувалися десь в кронах дерев.                                            Усмішка торкнулася вуст Осені. Вона любила такі моменти — коли життя не зупиняється, навіть серед тиші й спокою. Світ дихав разом з нею приємним ароматом осіннього лісу, де кожен звук, кожен рух був частиною її нескінченної симфонії.