***

Цей осінній день був особливо теплим і ясним. В повітрі пахло свіжістю і сухою травою. До дитбудинку під`їхала ретро-автівка чорного кольору. Авто хоч і було старе, але приведене до ладу. Схоже, колекційне. У чорному глянці відбивалося блакитне небо з жовтими верхівками каштанів. З машини вийшла пара середнього віку - чоловік і жінка, й зайшла всередину.

Брати Антон і Руслан сиділи в своїй кімнаті та розмовляли один з одним. Останній раз в своєму житті. Вони це відчували. Антону було лише шість, але він все розумів. Їх можуть розлучити. Бо пара, яка приїхала, хоче всиновити лише одну дитину. І це буде хтось з братів. Чотирнадцятирічний Руслан непокоївся за молодшого брата. Як він житиме далі? Чи не ображатимуть його в новій родині? Та хлопець ніяк не міг завадити їхній трагедії. На жаль, від нього нічого не залежало. Антон зняв з себе срібний хрест на ланцюжку:

- Ось, візьми. Будеш згадувати мене... А я тебе ніколи не забуду...

Руслан розгубився:

- Ти що...

Цей хрест - єдине, що лишилося хлопцям після батьків. Того зловісного вечора тато й мама збиралися їхати в магазин по продукти. П`ятирічний Антон тоді дуже не хотів, щоб вони їхали. Наче, відчував щось, але не міг пояснити. Йому було страшно, не зважаючи на те, що з ним лишався старший брат, який ніколи його не ображав. Тоді, щоб хоч якось заспокоїти сина, чоловік зняв з себе хрест, котрий завжди носив при собі, і повісив хлопчику на шию:

- Ось, візьми. Боженька нагляне за вами. Нічого не бійся. Ми повернемось за годину.

Це були останні батькові слова. Вже повертаючись з супер-маркету, батьки потрапили в жахливу аварію на перехресті. Подружжя загинуло на місті. А хлопців, оскільки інших родичів в них не було, забрали до дитбудинку.

- Пообіцяй що, коли виростеш, обов`язково знайдеш мене, - сказав на останок Антон, дивлячись на брата широко розплющеними сірими очима.

- Обіцяю.

Вони почували себе, наче товар в магазині. Принижені, безсилі і налякані. Їх роздивлялися з усіх боків, довго вирішували. Зазвичай, бездітні пари більш охоче всиновлювали маленьких дітей. Але цього разу сталося інакше. Подружжя Ібрагімових були зайнятими людьми тому, після довгих роздумів, обрали Руслана, вважаючи що з ним буде менше клопоту і він швидше звикне до нового життя. До того ж, хлопець їм сподобався. Коли машина, разом з ним та його новими батьками, виїзжджала з подвір`я дитячого будинку, Руслан подивився назад, щоб востаннє поглянути на те місце, де лишалася його єдина рідна душа. Він побачив Антона. Молодший брат стояв в старих потертих джинсах й розтягнутому сірому светрі, дивлячись вслід автомобілю повними сліз очима.

Цей епізод назавжди закарбувався в пам`яті Руслана, тепер вже Ібрагімова. Навіть сите життя в теплі та достатку не дало хлопцеві забути брата. Через чотири роки, ставши повнолітнім, він знову повернувся до дитбудинку, щоб забрати його. Але виявилося що, не витримавши знущань старших вихованців інтернату, Антон нещодавно втік. Довго юнак шукав молодшого брата. Та марно.

***

Антон сидів в темному кабінеті. Штори були закриті, двері теж. Тільки настільна лампа освітлювала жовтим фотокартки перед ним. На них був зображений високий темноволосий чоловік років тридцяти, з бородою і в діловому костюмі. 

- Зробиш так, щоб він не доїхав на зустріч, - сказав замовник, в такому ж діловому костюмі, сидячи навпроти. Дорогий годинник поблискував у світлі лампи. 

Акули бізнесу не гребували будь-якими засобами, щоб прибрати конкурентів. Бо великий бізнес - це великі гроші. Тяжке життя в дитбудинку, а потім і на вулиці, змусило Антона стати безжальним. У бетонних джунглях діяв лише один закон: "Виживає сильніший". Хлопець без вагань виконував замовлення і брав гроші, не вдаючись в подробиці життя своїх жертв. Ким вони були? Чи заслуговували на смерть? Чи плакатиме хтось за ними? Яка різниця? Адже там одні бандити. І він бандит. Пропаща людина.

Зайнявши положення на даху багатоповерхівки та накинувши на голову капюшон чорної куртки, Антон спостерігав за об`єктом через приціл гвинтівки. Той, як раз, вийшов з машини, розмовляючи по телефону. Раптом, кілер помітив у нього на ниї щось блискуче. Придивився. На грудях, поверх чорного светра, висів добре знайомий йому батькіський хрест, який він п`ятнадцять років тому подарував старшому братові. Хлопець прибрав палець з курка, а потім забрав і зброю. Вперше в житті Антон Мусієнко не виконав замовлення. Бо впізнав власного брата.

***

Він знав, що за ним прийдуть. Прийдуть вбивати. Тому, навіть, не ховався. Хлопець стояв на колінах посеред вітальні власної квартири. Позаду нього нависали два амбала в чорних шкіряних куртках. У вічі зазирало дуло пістолета. Тепер кілер сам дивився в обличчя смерті. Зараз вона прийняла подобу того самого замовника.

- Антоне, - казав чоловік, тримаючи пістолета, - негарно взяти гроші і не виконати замовлення. На тебе сподівалися впливові люди. А зараз вони дуже невдоволені. 

Звісно ж, Мусієнко нікому не повідомив справжню причину своєї відмови від завдання. Боявся, що тоді вони точно вб`ють Руслана. 

- Не потрібні мені твої гроші. Он, вони лежать, - Антон показав головою на сірий кейс, що лежав на дивані. - Можеш їх забрати.

Раптом, двері квартири з гуркотом впали, і до кімнати вбіг цілий загін озброєних чоловіків в чорній формі та балаклавах. Вони щось кричали, але хлопцеві не вдалося зрозуміти, що саме. Зчиналася стрілянина. Бандити не хотіли добровільно здаватися. Але вже через якихось п`ять хвилин вони лежали на підлозі мертві. Все сталося так швидко, що Мусінко не збагнув, що відбувається і чому він ще живий. Тут до нього вийшов чоловік в цивільному:

- Нарешті, я виконав свою обіцянку, брате.

Це був Руслан. Не тямлячи себе від радості, Антон кинувся до нього. Вони обійнялись.

Виявилося, всі ці роки Ібрагімов не припиняв шукати брата. Його прийомні батьки померли кілька років тому, лишивши у спадок великі статки і солідну компанію. Та, як не дивно, найціннішими в тому спадку виявилися зв`язки у правоохоронних органах. Завдяки їм Руслану вдалося розшукати і вирвати молодшого брата з тенет кримінального світу.