3

Захоплений чарами Валідани, Еділан сам не помітив, як опинився у палаці темних магів. Жодному зі світлих магів раніше не вдавалося опинитися тут. Тільки Еділан не відчував захоплення, він був байдужим до всього, що відбувалося. Валідана привела його до своєї кімнати і поклала спати. Він відразу відключився, ніби його вирубили.

Вранці Еділан не одразу зрозумів, де знаходиться. Він оглянув незнайомі йому стіни і, вставши, пішов на голоси — хтось голосно сперечався в сусідній кімнаті. Еділан виявив людей у ​​похмурій, незважаючи на сонячне світло, що лилося з вікна, вітальні. Та була обставлена ​​в готичному стилі, з переважанням фіолетових, насичено-бордових та чорних кольорів, що й надавало їй похмурого вигляду.

— Я знаю, що роблю, тату, не лізь у моє особисте життя! — посеред вітальні стояла Валідана, уперши руки в боки, і бурхливо сварилася з високим, темноволосим чоловіком, очевидно, її батьком, судячи зі звернення.

— Але ж він світлий маг!

— Та начхати!

Еділан кашлянув, щоб привернути до себе увагу. Вони так моторошно сварилися, що навіть не відчули, що поруч з ними з'явився світлий маг. Але ж мали! Втім, можливо, їх це не бентежило, адже вони знали, що тут тільки один Еділан такий.

— О, любий, ти прокинувся! — Валідана залишила батька і легким подихом вітру підбігла до коханого. — Батько трохи сердиться, що я тебе привела до нашого дому, але він звикне. Правда, татусю?

— Роби, як знаєш, — король темних магів Детрен Етірель махнув норовливій доньці рукою і пішов геть із вітальні. У дверях він зупинився, обернувся й додав: — Але якщо ти втрапиш у халепу, моєї допомоги не чекай. Сама з усім розбирайся.

— Не звертай уваги на тата, коханий, — Валідана притулилася до Еділана, тільки-но її батько зник з поля зору. — Він просто страшенно старомодний. Ніяк не визнає світлих.

— Він не визнає нашого союзу, — Еділан говорив із гіркотою, але всередині нього теж звучав протест, тільки він не розумів його причин. Наче щось у глибині його душі чинило опір почуттям, ось тільки він ніяк не міг зрозуміти що і чому.

— Неважливо, любий, аби ми одне одного любили! — Валідана привстала на носочки, щоб дотягнутися до губ Еділана. Той відповів їй взаємністю, але в поцілунку не було пристрасті, лише потреба. Його тягло до цієї дівчини ніби магнітом, але того світлого почуття, яке має пурхати всередині, коли поряд кохана, Еділан не відчував. Він знав, яким має бути кохання, але не пам'ятав, щоб когось любив раніше. Все його минуле життя здавалося йому далеким сном. Він досить добре пам'ятав дитинство та події юності, але недавнє минуле було затянуте імлою, ніби його приховали за невидимою пеленою. Еділану хотілося подумати про ситуацію, що склалася, але Валідана йому не дала, потягнувши в сад на задньому дворі.

Після похмурої вітальні сад здався Еділану осередком світла, кольору та радості. Акуратні клумби вражали буйством фарб: квіти і чагарники з усіх куточків світу плели свій вигадливий візерунок, поєднуючись у вишукані композиції, явно ретельно продумані садівником. Валідана провела Еділана в тінисту альтанку наприкінці саду, де їм вже накрили сніданок.

— Я не знала, що тобі сподобається, милий, тому наказала кухарям приготувати різноманітне меню, — Валідана так чарівно посміхалася, що в закоханої людини серце б забилося швидше, але Еділан був спокійний. Його безперечно тягло до цієї дівчини, але тяжіння це нагадувало залежність, а не любов. Він би й хотів утекти, та не міг.

— Я не вибагливий у їжі, Вал, — Еділан відповів темній магесі легкою посмішкою і сів за стіл.

Під час сніданку вони переважно мовчали, перекидаючись лише незначними фразами, тільки приступивши до кави, Еділан, нарешті, поставив хвилююче його питання.

— Як я тут опинився, Вал? Чому я нічого не пам'ятаю?

Посмішка зникла з обличчя Валідани, дівчина вмить вся спохмурніла і стиснулася, ніби хотіла сховатися. Однак зусиллям волі взявши себе в руки, вона спокійно відповіла:

— Ми познайомилися в Летанійських горах, коли ти приїхав туди на завдання, а я просто гуляла гірською стежкою. Ми покохали один одного з першого погляду і ти вирішив кинути все і втекти зі мною. Тільки коли ми бігли, хтось із твоїх кинув у тебе якесь заклинання і ти знепритомнів. Мені насилу вдалося перенести тебе своїм порталом до себе. Ось і вся історія. Невже ти нічого не пам'ятаєш, Еділане?

— Як ми зустрілися, спілкувалися, я пам'ятаю. Тільки як сюди потрапив — ні. Невже мої люди могли відправити у мене шкідливе закляття? Не вірю, — Еділан із сумнівом похитав головою.

— Може, вони в мене цілилися, — Валідана невпевнено знизала плечима. Вона ходила тонким льодом зі своєю брехнею, але вибору в неї не було: вона шалено закохалася в цього світлого мага, наплювавши на всі умовності. — А в тебе випадково потрапили. Не знаю, я не дивилася. Я думала про те, як швидше сховатися.

— Мабуть, ти маєш рацію, — Еділан був змушений погодитися. Його люди не могли на нього напасти, неважливо, що він зробив би. Адже він був принцом.

Після сніданку Валідана показала коханому свій палац та його околиці. Вона зі щасливою усмішкою на обличчі розповідала Еділану історії зі свого життя, тільки він відповідав однозначно, або просто кивав у відповідь. Раніше товариський і чарівливий, Еділан ніби згас, пішов у себе. Так діяв приворот, він перетворював людину на слухняного зомбі, подобу минулого себе. Валідана знала, що так буде, вона була фахівцем щодо зіль, але їй було все одно, що Еділан перетворитися на бездумну іграшку в її руках, аби лише був поруч.

Дні в палаці темних магів потяглися повільно для Еділана, як тягучий, надмірно солодкий сироп — ніби й приємно, але у великій кількості викликає нудоту. Коли Валідана не була зайнята прогулянками з ним, Еділан збігав у затишний куточок в саду, де вони зазвичай снідали, і поринав в роздуми. Щоразу він ставив собі однакові питання: «Чому я так хочу бути з Валіданою Етірель? Чим вона мене підкорила? Чому я життя без неї не бачу?». Все було б простіше, якби в душі Еділана жила любов — щира і чиста, але її не було. Її місце зайняла хвора залежність, пристрасть, від якої хотілося згоріти у вогні та й тільки.