Глава 24

  Марк та ще кілька хлопців з молоді, за його проханням відвезли допомогу у його рідне місто Київ. Там у передмісті ракети вже зруйнували не один будинок, тому хлопці вирушили саме туди, де й проживав дядько Марка.

  Всю допомогу, а саме одяг, продукти та засоби гігієни вони роздали всім тим, хто цього потребував.

 Родичі слізно дякували Марку та його друзям, що ті зголосились допомогти у  відбудові дому, але все ж дуже просили, щоб ті як найшвидше покинули Україну, адже тут було дуже небезпечно.

  Було справді страшно. Ракети одна за одною влучали у житлові будинки, а повітряна тривога майже не стихала.

  Марк відчув себе тут маленькою мурашкою, котра нічого не в змозі зробити. «Якщо Бог не зупинить їх, то вже ніхто не зможе».- думав хлопець.

  Весь час хлопці проводили у рідних Марка. Для них було новиною, що хлопець почав ходити на служіння, та постійно розповідав їм про Бога. Часто юнаки збирали навіть і сусідів для того, щоб і їм звістити про Божу милість. Вони проповідували, співали псалми та читали вірші.

  У цей складний час багато хто відчув себе як і Марк, маленькими мурашками, котрі не могли нічого зробити, а лише надіятись на Бога, тому всі з охотою йшли на такі імпровізовані та щирі служіння.

 Одного разу знову увімкнулася повітряна тривога. Кожного разу, під час неї хлопці починали молитись. Хоч всі й ховались в укриття, що було у будинку, неподалік їхньої вулиці, але страх і переживання що саме зараз влучить в них, ніяк не покидали.

  Дуже часто, коли Марк заплющував очі в такі хвилини страху, перед ним випливав образ голубоокої блондинки, яка так його чекала. Він отримав від неї повідомлення того дня і з того часу хлопець леліяв у серці думки про те, що саме вона стане його дружиною, мамою його дітей, головне лише повернутись.

 Молитва не стихала, як і повітряна тривога. Раптом, окрім слів молитви ще почувся якийсь дивний шум, а точніше свист.

  Розуміння того що відбулось прийшло не одразу. Ракета… Вона поцілила прямо у накриття їхнього сховища, але застрягнувши там, так і не здетонувала.

  Коли Марк побачив цю ракету, яка стирчала зверху, над їхніми головами, він впав на коліна і почав молитись. Не так, як молився до цього, а це була щира молитва покаяння.

  Він так ридав і так благав про помилування у Бога, що слова виривались з самої душі, він не розумів що відбувається, земля наче пішла з-під ніг, а разом з молитвою наче чувся спів, але не земний, це співали ангели, радіючи за тепер вже не грішну, а чисту душу.

  Сльози щастя текли з очей Марка, він відчув як щось нове та дивне переповнювало його з голови до ніг. Розплющивши очі хлопець побачив надзвичайну картину: всі чотирнадцять людей, котрі були там з ним, в укритті, стояли на колінах, ридаючи й просячи прощення у Святого Бога.

  За своєю молитвою, хлопець абсолютно не чув і не бачив що відбувалось навколо нього, але він був впевнений, це Святий Дух злинув на це місце і захистив їх, а тепер кожен з тут присутніх, вже якщо і помре, то буде примирений з Богом.

  Наче невимовний, важкий тягар впав із душі хлопця. Нарешті він повністю впустив Бога у своє серце і тепер вже належав Йому.

  Тепер вони не боялись. Кожен вийшов з укриття вже новою людиною і Марк був щасливим, що і його рідний дядько, тітка та їхня дочка також увірували у всемогутнього Бога.

   Тепер Марк зрозумів, чому Бог привів його саме сюди. Чому колись вберіг його життя. Справді, Господні дороги це не наші. Ми можемо не все приймати що Він робить в нашому житті, але з часом, ми все зрозуміємо, як щойно зрозумів Марк.

  Близько місяця він з друзями ще трудився в цій місцевості. У Марка були накопичені ще раніше гроші, котрі він не витрачав, чекаючи слушної нагоди. Тому всі кошти він вирішив віддати своїм рідним, лишивши гроші на дорогу та літак.

  Родичі слізно прощались з хлопцем, дякуючи за допомогу, а найбільше за те, що він познайомив їх з Ісусом.  

  Попрощавшись, та помолившись на дорогу, юнаки відправились в подорож додому, змучені, але щасливі.