Глава 23

Неприємний лікарняний запах, який ні з чим не сплутати, це перше що вдарило в ніс Дженніфер, коли вона нарешті розплющила очі.

  Сильний головний біль та запаморочення не давали повністю усвідомити дівчині де вона і що з нею трапилось. Їй здавалось що кожен м’яз її тіла болів, кожен маленький міліметр давав про себе знати неприємними відчуттями.

  Відкривши повністю очі та прийшовши до тями, Дженні першим ділом побачила біля себе Кріса, котрий так смішно задрімав на стільці біля її ліжка.

  В роті пересохло на стільки, що вона не могла одразу вимовити й звуку, не то що слова. Помаленьку спробувала поворушити рукою і цього виявилось достатньо, для того, щоб Кріс прокинувся від ледь чутного звуку.

- Дженні, Дженні!- радісно закричав той,- нарешті, нарешті ти знов з нами.

  Сльози щастя текли з очей Кріса, а на щасливий крик одразу прибігли батьки, котрі якраз розмовляли з лікарем у коридорі.

- Донечко, білявочко наша,- плачучи раділи та обнімали дочку батьки,- ми знали що Бог змилосердиться над тобою, ми знали.- не перестаючи плакати сказала мама.

  Дженні мовчала, але все ж вимучена посмішка промайнула на її обличчі.

  Невдовзі прийшов лікар, щоб остаточно впевнитись в поправці дівчини. Те, що вона прокинулась це було чудово, але це був лише початок реабілітації. Та батьки й сама Дженні запевнили його, що вдома вона краще і швидше стане на ноги, лікар хоч і переконував, щоб вона лишилась, та все ж погодився на прохання батьків.

  Коли в палаті лишились вона і Кріс, Дженніфер нарешті запитала друга, ледве чутним голосом:

- Де Марк?

  Кріс не знав куди подіти очі та як розповісти своїй подрузі про все, що трапилось за той час, коли вона була непритомна.

  Тривога заполонила серце дівчини, а очі наповнились слізьми. Як же вона хотіла, щоб він також був тут у цей складний для неї час. Невже він знов мовчки покинув її? Від непрошених сліз стало важко дихати.

- Твій тато лишив мені дещо, сказав, щоб передав тобі, це від Марка. Я тебе залишу на кілька хвилин, почитай, я трішки пізніше повернусь.- вручаючи листа подрузі, хлопець покинув палату.

  Дженні дивилась на лист у своїй руці. Емоції переповнювали її дівоче серце від незнання, що ж там, всередині. Набравшись сили, вона дуже повільно та з особливим трепетом розгорнула послання і почала читати.

  «Моя люба Дженні. Якщо ти це читаєш, значить мене вже нема поряд і я так і не встиг побачити твої прекрасні блакитні очі знову. Пробач, що я не тримаю зараз твою руку, коли тобі це так потрібно, пробач що не поряд…З найпершого дня нашого знайомства я не міг відвести погляд від твоїх ніжних очей та білявого волосся. Пробач, що так і не попрощався тоді з тобою, я просто боявся востаннє поглянути на тебе і запам’ятати назавжди, боявся що твій образ буде переслідувати мене де б я не був. Боявся, але так цього хотів. Пробач, що завдав болю тоді, коли знову повернувся. Я так хотів, щоб ти мене зненавиділа, щоб більш ніколи не поглянула в мою сторону своїм лагідним поглядом, але мій лід виявився набагато тоншим за твою ніжність. Пробач, що змусив тебе стільки плакати через мене. Напевно моя вина перед тобою надто велика, щоб просте слово «Пробач» щось таки змінило.

Я багато роздумував над своїм життям протягом того страшного для нас тижня, коли ти ледь нас не покинула. За все моє життя істина ніколи не була так відкрита для мене як в той період. Знаєш, Бог нарешті почув мою молитву. Я так втікав від Нього, та Він знайшов спосіб призвати мене до Себе, шкода, що ти мусила постраждати для того, щоб я нарешті до Нього прийшов.

  Я сподіваюсь що Він простить мені всі мої гріхи і дасть шанс на нове життя. Зараз я відчуваю що Бог кличе мене, щоб випробувати. Саме тому я зараз тут, в Україні. Подробиці тобі розкаже Кріс.

 Я вірю що дуже скоро знову повернусь додому, туди де ти Дженні, бо мій дім тепер лише там де ти. Також, я надіюсь що Бог перемінить моє серце і я повернусь вже зовсім іншою людиною. Лише одне залишиться в моєму серці незмінним, це ти, твоє місце у моєму житті. Вже давно я зрозумів, що кохаю тебе люба Дженні всією душею. Особливо тоді, коли ледь не втратив. Я так вперто це заперечував сам перед собою, що згодом просто втомився і здався. Я не можу просити твоєї любові у відповідь, бо ти достойна набагато більшого ніж можу тобі дати я. Але я розповів тобі про свої почуття, бо потім просто не пробачив би собі власного ж боягузтва. Якщо ти все ж таки згодна мене чекати, тоді я обов’язково повернусь і більше ніколи тебе не покину.

 Ти найсвітліший промінчик котрий був, є і буде у моєму житті. Дякую тобі за все, моя люба Дженні.»

  Сльози маленькими потічками збігали по її усміхненому обличчі. Сум та радість так тісно переплелись на її обличчі, що важко було знайти ту межу що відділяла їх одне від одного. Сумно, тому що його не було поряд, а радісно, бо нарешті він примирився з Богом.

 Але було ще дещо, те, від чого дівоче серце тремтіло від переповненої радості та емоцій. Він її кохає.

  Вона не хотіла більше чекати, а одразу тремтячими руками знайшла телефон, що лежав на тумбочці та написала Марку коротке повідомлення:«Я завжди чекатиму на тебе..»

  Кілька коротких слів, але скільки сенсу в них вкладено. Він все зрозуміє, вона була впевнена.

  Дівчина заплющила очі й з її уст вирвалась коротенька, але така щира молитва.

«Дякую Тобі Ісусе за все. За моє життя, яке Ти заново мені подарував, і за те, що він нарешті прийняв Тебе у своє серце».

  Душевні переживання та фізична втома дуже швидко дались в знаки і Дженні заснула. Ближче до вечора вона вже була у власній кімнаті, де від домашньої атмосфери їй одразу стало набагато краще.