Глава 21

 При вході у лікарню Марк одразу побачив Кріса, який теж щойно приїхав.

- Вона ж не помре? Скажи мені що не помре, будь ласка.- зі сльозами на очах, благаючи, мовив Кріс дивлячись на свого друга.

  Марк лише мовчки поглянув на нього і швидко побіг всередину, шукаючи поглядом батьків дівчини.

  Вони стояли в кінці коридору. Девід тримав у обіймах свою дружину, яка не переставала плакати. Чоловік же навпаки був зібраним, хоч на обличчі й відпечатались доріжки від сліз.

 Побачивши хлопців, батьки щиро обняли друзів дочки.

- Що трапилося?- стрімко запитав Кріс.

- Моя дівчинка, моя люба Дженні, вона їхала вже з супермаркету, як якийсь мотоцикліст, обганяючи автомобіль, вискочив їй на зустріч, щоб не трапилось з ним зіткнення, вона різко повернула праворуч, але там якраз був стовп, якого вона напевно не встигла помітити.- схлипуючи розповів тато.

- Як вона?- з білим наче полотно обличчям запитав Кріс.

- Дуже тяжкий стан, у неї дуже сильний струс мозку, вона може просто не прокинутись..- ледве сказавши, почала ридати мама.

  Марк просто мовчав. Він нічого не випитував і здається час для нього застиг на місці. Сліз також вже не було, а в самих чорних бездонних очах читалась лише пустота. Якесь страшне дежавю знов повторювалось у його житті, тільки тепер замість його батьків, була його Дженні.

   Він чекав, чекав відповіді від Бога, до якого хлопець знову взивав як і колись.

Але тоді він просто просив, а тепер склав обітницю з Ним.

  Йшли години, лікарі не виходили з реанімації. Батьки Дженні та Кріс весь цей час провели у молитві, запрошуючи й Марка, але він просто мовчав, навіть не маючи змоги ні відмовити, ні погодитись. Насправді у цей час він знову прокручував у себе в голові ті слова, що вже казав до Бога, те благання, ту, свою молитву.

  Через чотири години нарешті вийшов лікар, щоб сказати про стан хворої.

 - Я навіть не знаю як вам розповісти,- почав той,- таке в моїй практиці вперше.

- Розповідайте все як є, ми приймемо, як би важко не було.- сказав тато дівчини.

- Діло в тому, що трапилось чудо. Коли її привезли до нас, вона вже майже не подавала ознак життя, адже отримала важку черепно-мозкову травму. О чотирнадцятій п’ятнадцять її серце зупинилось і ми приступили до серцево-легеневої реанімації дефібрилятором. Протягом десяти хвилин, ми робили маніпуляції, щоб запустити серце, і коли ми вже хотіли його вимкнути, бо воно так і не забилось, дівчина заворушила пальцем, пульс повернувся, серце знову забилось. Я вам розповідаю і досі не вірю що це трапилось,- схвильовано і водночас радісно розповідав далі лікар.- Також під черепом виникла гематома, але ми вже її усунули. Тепер, надіємось що вона прокинеться, адже дуже часто буває, що після такого люди можуть впасти навіть у тривалу кому. Але будем сподіватись на ще одне чудо, адже все що було у наших руках, ми зробили.

- Дякую лікарю, ми будемо молитись за нашу доньку і далі, а це чудо що сталось, це все діло рук  Бога живого.- сказала на останок мама Дженні лікарю.

  Краплинка надії читалась в батьківських очах. Вони вірили що з дочкою все буде добре, вони довірились Богу. Кріс просто плакав, обдумуючи слова про те, що вона була на межі та ледь не померла.

  Марк стояв у ступорі від почутого. Усвідомлення прийшло не одразу. Картинки вискакували одна за одною. О чотирнадцятій п’ятнадцять зателефонував тато, в цей час, її серце зупинилось. Десять хвилин, вони боролись за її життя, десять хвилин молився Марк, благаючи врятувати її…

  Він все зрозумів. Усвідомлення того, що Маркова молитва одразу отримала відповідь, наче різнула свідомість. Він згадав свою обітницю і подумав: «Чому Ти саме так мене покликав Боже, чому вона мусила постраждати?» В голові у хлопця роїлись дуже суперечливі думки. І він згадав слова Дженніфер, що вона сказала одного разу: «Прийде час і Бог постукає так сильно, що ти вже не зможеш Йому сказати ні, повір.»

  Так, тепер він не скаже Йому ні. Тепер хлопець на власні очі побачив велич того Бога, якого так любила Дженні, відчув на собі Його милість і любов.

  Нарешті Бог все-таки достукався до серця Марка, хоч і таким радикальним методом. Бог деколи допускає такі обставини у нашому житті, щоб ми впали та зрозуміли, що підняти може тільки Він.

  Яким буде життя Марка далі, він і сам ще не розумів. Всі його думки були зайняті зараз лише одним. «Боже, будь ласка, нехай вона прокинеться. Дай нам знову почути її лагідний голос та веселий сміх.»- молився в думках хлопець.

  Так минув цей день. Ніхто не зімкнув очей, постійно молячись за дочку та подругу.

  Пройшов ще один і ще один день, та Дженніфер так і не прокидалась. Її стан був стабільним, та все ж вона не приходила до тями. Марк не відходив від неї ні на хвилину. Батьки та Кріс, розуміючи його стан, вирішили залишити їх на одинці.

  У палаті були лише вони двоє. Дівчина лежала так спокійно і мирно, наче просто спала та ось мала прокинутись. Марк тримав її за руку. До цього дня він не усвідомлював насправді ким для нього є ця дівчина. Він не хотів зізнаватись собі, що ця білявка заполонила його серце, ще тоді, при першій зустрічі у кав’ярні. Не зізнався також, бо боявся що він недостойний такої як Дженні, та й можливо, вона сама не прийме його у своє серце.

  Години чекання йшли надто повільно для хлопця. Вперше за такий довгий проміжок часу, він знову читав свою Біблію, що з дому привіз йому Кріс. Марк читав у голос для Дженніфер її улюблені біблійні історії, що тепер для хлопця відкривались зовсім по новому. Хоч багато з прочитаного він ще не розумів, та перші кроки до пізнання все ж було зроблено.

  Тут, наодинці з Дженні та Богом, хлопець багато роздумував над своїм життям. Над тим, як воно могло б скластись, якби не зустріч з цією білявкою, якби не смерть батьків, якби не переїзд у Портленд та якби не шість років, просто втрачених, прожитих у гріхах та темноті.

  Зараз Марк розумів, що він не хотів так жити. Вечірки, пиятика, та багато інших гріховних вчинків були йому нав’язані іншими, а він і не відмовлявся. В душі він тоді мав таку образу на Бога, що хотів зробити наче Йому на зло щось погане, та насправді губив лише сам себе. Він не хотів так жити, але через ту боротьбу в собі та власну гординю він ніяк не примирявся з Тим, Хто так довго його чекав і кликав.