Глава 20

Час для Марка йшов дуже швидко. Якщо раніше дні для нього тягнулись надто довго, то тепер разом з друзями, він весело проводив час, вже не відчуваючи себе самотнім.

  Невдовзі компанія дізналась що той хлопець з лікарні помер. Служитель з церкви Дженніфер встиг навідатись до нього, де хворий покаявся та відійшов у вічність.

  Марку здавалось, що скрізь він чув це слово «покаяння». Хоч він і не ходив на служіння разом з друзями, але де б він не був, серед розмов він чув здається лише це слово. Все частіше він думав про це, але його життя влаштовувало хлопця. Робота, яку він любив, друзі поряд, які не давали йому відчувати себе самотнім, та й всього того поганого, що він чинив раніше, хлопець більше не робив.

  Річницю смерті його батьків, хлопець провів разом з друзями. Він запросив їх до дому, де вперше разом з ними відчув те тепло у цьому домі, якого вже дуже давно тут не було.

  Дженніфер принесла апельсиновий пиріг, той що Марк так любив ще з дитинства, Кріс потурбувався про снеки, а Марк зайнявся напоями.

  Друзі сиділи у вітальні та весело щось обговорювали, стараючись не згадувати причину, по якій вони зібрались.

  Дженніфер вже давно тут не була, але з того останнього приходу у цей дім, абсолютно нічого не змінилось. Скрізь було чисто та просторо.

  Дівчина відійшла до ванної кімнати, дорогу до якої вона ще добре пам’ятала. Проходячи повз Маркову кімнату, вона побачила, що двері були відчинені й ненароком заглянула в середину.

  В чистій та просторій кімнаті в темно синіх та коричневих тонах, в очі дівчини одразу впало дещо дуже знайоме, воно лежало на столику, виділяючись серед інших речей. Це була її Біблія, точніше її подарунок Марку.

  Вона думала, що він вже давно її позбувся, але насправді, хлопець беріг цю дуже дорогу для себе річ, адже там, у Портленді, це було єдине, що нагадувало йому про Дженні та їхнє безтурботне дитинство.

  Вона виглядала зовсім новою. Було видно, що хлопець рідко її читав, але все ж вона лежала на видному місці, і в дівчини прокинулась надія, що можливо він все-таки  розгортав її.

  Просидівши так до пізнього вечора, компанія розійшлась по домівках. Зранку не потрібно було йти на роботу, тому вони могли собі це  дозволити.

  Близько двох годин дня до Марка зателефонував Кріс.

- Привіт, ти з Дженні сьогодні розмовляв?- стривожено запитав хлопець.

- Привіт, ще не встиг. А що трапилось?

- Та ніяк додзвонитись до неї не можу, дивно, вона завжди швидко підіймає слухавку. Ну гаразд, можливо зайнята чимось.

  Хлопці ще перекинулись парою слів і закінчили розмову. Через п’ятнадцять хвилин у Марка знову заграв мобільний.

  Хлопець зрадів, адже на екрані висвітлилось ім’я Дженніфер.

- Білявочко, чому до тебе не можна додзвонитись сьогодні? Там Кріс вже схвилювався весь.- піднявши слухавку одразу затараторив юнак.

- Марк, це тато Дженні. Вона потрапила в аварію, приїзди, будь ласка, за цією адресою яку я тобі зараз скину.

 Тато дівчини ще щось сказав Марку, але той не чув вже нічого після слова «аварія».

  На ватяних ногах з гуркотом у вухах, не усвідомлюючи навіть що він робить, Марк опустився на коліна. Сльози швидким потоком заслали очі та він промовив тремтячим голосом:

«Боже, якщо Ти все-таки є, я благаю Тебе, почуй мене, врятуй Дженні, врятуй її життя Господи. Не забирай і її у мене, благаю Ісус. Я зроблю все що Ти скажеш, але спаси її. Обіцяю, що я покаюсь та буду служити Тобі, лише врятуй її Боже.»

  Ридання вперемішку зі словами були настільки голосними й щирими, що Марк сам здригався від свого голосу.

  Коли він зрозумів, що йому більше нічого сказати Богу, стрімко піднявся і ще заплаканим голосом викликав таксі за вказаною адресою.

  Ніколи в житті хвилини не тягнулись настільки довго як зараз, коли він був у дорозі.

  Марк не знав що з нею, як вона, у якому стані й це було гірше каторги, будувати здогадки в голові.

  Перед очима було лише її біляве волосся та блакитні очі.