Глава 19

Вранішнє сонце яскраво блищало на засніженому підвіконні Дженні. Сьогодні дівчина прокинулась з такою посмішкою на устах, що вона й не зникла за самим сніданком.

- Донечко, маєш чудовий вигляд.- сказав тато.

- Щось приємне наснилось що ти така щаслива?- готуючи улюблений сніданок їхньої сім’ї, оладки, промовила мама.

- Не просто наснилось, а й сталось.- радісно прощебетала дівчина.

- Ану розповідай, нам вже цікаво.

- Вчора Марк нарешті заговорив зі мною, я і про Ісуса розповідала, а він уважно слухав, і його ставлення до мене змінилось на багато краще, і ми знов розмовляли про все як і колись.- натхненно розповіла Дженні.

  Мама з татом переглянулися один на одного, хитро посміхнулись, але нічого не сказали у відповідь.

- Ей, що таке? Я бачу ваші погляди, мамо, тату?

- Доню, так ви ж закохані один в одного, лише щойно ви це зрозуміли, хоча зі сторони це було видно вже давненько.- щиро посміхнулась мама.

- Мамо, яка любов, не вигадуй, ми просто давні друзі.- зніяковіло сказала дівчина.

- Так, так, друзі,- змовницьким тоном мовив тато,- то якщо тебе знову прийдуть сватати, то ми вже не відмовимо, підеш за того хто перший покличе у цьому році.- з насмішкою додав тато.

  - Ну татку, яке одруження, я ж твоя маленька білявочка, хіба ти готовий віддати мене іншим?- лагідно притулившись до тата та обнявши його сказала дівчина.

- От лисичка ти наша, ти ж не завжди будеш такою маленькою, придивись до хлопців, я не кажу одразу виходити заміж, просто придивись, можливо хтось сподобається, якщо у вас з Марком просто дружба.

- Татку я подумаю над твоєю пропозицією.- поцілувавши батьків на прощання, Дженні вибігла на роботу.

 Тільки вона вийшла з дому, одразу побачила Марка, що вже стояв і чекав її на дорозі.

- Привіт білявочко, я подумав що все одно в одну сторону йтимем, а разом веселіше буде.- посміхнувся він до дівчини.

- Привіт, хороше рішення, а ще ми прийдемо раніше, тому зможемо попити кави разом, що скажеш?

- Ще питаєш? Так це ж взагалі ідеально.

  На фоні білизни снігу, темні очі Марка виглядали ще виразнішими, ще глибшими. Почервонівши від легкого морозу, ніс та щоки робили його дуже милим та кумедним.

  - Сьогодні я маю піти в лікарню, навідати хворих з наркологічного відділення. Можливо хочеш скласти мені компанію? Кріс також буде.

- Думаю можна буде таке організувати.- невпевнено сказав хлопець.

- Чудово, значить сьогодні закриємось раніше і всі разом підемо.- радісно мовила дівчина.

  Кріс вже чекав їх у кав’ярні.

- Ого, красуне, ви сьогодні навіть разом прийшли на роботу? Це щось новеньке.

- Кріс, домовмося, ніяких більше «красунь», ок?

- Так-так, а це вже цікаво..

- Прошу в тебе як у друга, тим паче Дженні також проти.- хлопець перевів погляд на дівчину, в надії на підтримку, але та лише знизала плечима.

- Та ще й Дженні? Так, що я пропустив? Розповідайте. Невже хтось вивісив білий прапор перемир’я, а я нічого і не знаю. Отак ви з другом чините.- зімітував образу і склав руки на грудях Кріс.

- Ти нічого не пропустив, ми просто поговорили з Марком, от і все.- як завжди лагідно мовила дівчина.

- Ага, і саме тому приходите тепер разом на роботу, так?

- Ну ми взагалі-то живемо поряд, якщо ти не забув.- сказав Марк.- І взагалі, ти що приревнував свою найкращу подругу до мене?- підморгнув йому той.

- Ой не вигадуй, я радий за вас, що ви нарешті знайшли спільну мову, ато я був між вами як між двома вогнями, інколи було дуже навіть  гаряче, до речі.- посміхнувся Кріс.

  Компанія щиро сміялась та бесідувала за вранішньою кавою. В глибині душі кожен з них мріяв нарешті про цей момент, коли вони просто ось так зможуть посидіти й про все поговорити.

  Як завжди Дженні згадувала про Бога при кожній можливості, щоб більше розповісти про Нього Марку. Тепер, хлопець не був таким категоричним до цих розмов. Можливо, він і не вів активну бесіду з друзями про це, але хоча б не переводив тему.

  Під вечір, друзі як і домовлялись, зачинили кав’ярню раніше, щоб відвідати хворих у лікарні.

  Для Дженніфер це була звичайна справа, для Марка, щось нове, а для Кріса по особливому важливе. Хлопець сам колись був на місці тих хворих, що через наркотики доживали останні дні або ж тижні. Але він хотів на своєму прикладі показати, що життя може змінитись, а допомогти у цьому зможе лише Ісус.

  Марк мовчки спостерігав за тим, як друзі бесідували з хворими. Йому було дуже шкода цих людей, котрі так мучились від болю і він нічим не міг допомогти.

  На очах Кріса, Марк побачив сльози, коли той тримав за руку якогось хлопчину, що ледве міг говорити.

- Повір, Ісус тобі допоможе, Він полегшить твої страждання, просто довірся Йому.- з вологими очима промовляв Кріс.

- Я.. в..вірю.- ледве чутно промовив цей юнак.

  Кріс та Дженні не тримали у собі ридань. Їм було так шкода цього хлопця і водночас вони були щасливі, адже він все-таки повірив у Ісуса.

  Марк дивився на цього помираючого юнака і розумів, що він повірив, щоб полегшити свої тілесні страждання. Марка ж мучили навпаки, душевні. Він бачив всю цю картину і розумом сприймав, що і Кріс був таким колись, але Бог його змінив, але серцем він противився, не вірячи, що хтось зможе змінити і його.

  Переживши такі яскраві емоції від цієї зустрічі, друзі вирішили не розходитись одразу по домівках, а провести час разом. Зібравшись у своїй улюбленій кав’ярні, вони говорили про все, щиро відкриваючи серця один перед одним.

- Марк, вже скоро буде річниця з дня смерті твоїх батьків, як ти почуваєшся?- обережно запитала Дженні.

 Хлопець мовчав, лиш знизавши плечима. Його ставлення до цієї трагічної події змінилось. Він не реагував так бурхливо коли хтось про це згадував. Пам’ятаючи слова бабусі з дому пристарілих, його душа ніби знайшла нарешті спокій, адже його батьки й справді були на небесах, тепер він не винив нікого, але все ж таки його ніяк не покидало питанням, чому Бог залишив його в живих.