Глава 14

Неділя — особливий день для сім’ї Вікторових. Сьогодні зранку всі збирались на ранкове служіння. Колись, у цьому домі була справжня метушня, адже всі старались встигнути на зібрання, але хлопці, брати Дженніфер, дуже любили поспати, тому через них завжди всі запізнювались.

  Цього дня вся сім’я відпочивала. Батьків Дженні запросили на пікнік, тому вона вирішила зібрати молодь з церкви у своєму домі. Щонеділі вони збирались чи то на природі, чи то в когось вдома. Молодь співала псалми, молилась, грала в ігри, чаювала і просто бесідувала, хлопці та дівчата весело проводили час, а найголовніше, що за всіма веселощами вони не забували про Ісуса.

  - Ти не кликала Марка сьогодні?- запитав Кріс, поїдаючи снеки, приготовані для гостей.

- Ні, він все одно не погодиться.- невесело мовила дівчина.

- Ну хоча б спробувати можна. Довір це мені, зараз прямо піду і покличу його, якщо звісно вдома застану.

- Гаразд, тільки довго не затримуйся, скоро будемо їсти солоденьке, я ж знаю як ти його любиш.- весело підморгнула дівчина.

  Кріс вийшов з дому і направився до будинку неподалік. Марк відчинив одразу. Хлопець вирішив не запрошувати його на християнські посиденьки ось так з порогу, а поговорити, подружитися, а вже тоді кликати в гості.

  Марк запросив Кріса в дім. Той був приємно здивований від побаченого. Навколо була ідеальна чистота, що навряд чи поєднувалось з друзями Марка, які часто зависали тут з пивом чи сигаретами.

- Ти сам?- запитав Кріс.

- Так, хлопці поїхали на вечірку в інше місто, я не захотів з ними.

- Чому?

- Набридло.

- Зрозуміло.- протягнув Кріс.

- Ти так і не розповів як ви познайомились з Дженні.

- Ого, Дженні? Я думав ти звертаєшся до неї строго Дженніфер і ніяк інакше.- засміявся Кріс.

- Ну ти ж не видаси мій маленький секрет?

- Ну це ми ще побачимо.- моргнувши, сказав той.

- Давай розповідай вже.- з нетерпінням сказав Марк.

  Хлопці вмостилися на великий коричневий  шкіряний диван, що стояв у вітальні, обидва налаштовані на розмову.

   - Гаразд. Ото ж діло було чотири роки тому, хоча сама історія почалась набагато раніше. Дуже рано, а точніше в одинадцять років, я зв’язався з поганою компанією. Батьки померли ще коли мені було сім, тому мною опікувалась тітка Тесса. Вона була хорошою жінкою, мала ще троє своїх дітей, які постійно потрапляли в халепи, тому їй явно було не до мене. Спочатку нові друзі використовували мене як кур’єра, адже я був новим на районі й  ніяких підозр до мене не виникало. Я передавав товар покупцям, за що отримував непогані гроші. Згодом, мені почали платити самим товаром, від якого я ставав все більше і більше залежним. У чотирнадцять мене просто викинули на вулицю, я робив таку брудну роботу, що ти навіть і не уявляєш, і все заради дози. З кожним днем мені ставало все гірше і гірше, а згодом я потрапив у лікарню, де мені сказали, що мені лишилось недовго, тому що тіло вже зсередини почало згнивати від наркотиків. В той момент я подумав, яке ж я нікчемне життя прожив, і от так, безглуздо з ним розпрощаюсь. Я бачив там багатьох, таких як я, бачив їхні муки й смерть. Це було жахливо. В той день у наше наркологічне відділення прийшла молодь з церкви. Вони розповідали про Ісуса, що лише Він може спасти, що з Ним не буде болю і страждань. Вони розповідали, що Ісус мене любить. Невже хтось здатен полюбити такого як я? Тоді важко було в це повірити. Серед них всіх я помітив біляву дівчину, це була Дженні. Вона так щиро звіщала про Бога, що я подумав, а може Він справді є, може Він зможе допомогти? Іншого виходу у мене все одно не було. Кілька днів підряд вона приходила до нас, приносила солодощі, розповідала про Ісуса, і я довірився цій дівчині, я повірив у Бога. Вона навчила мене молитись, і тоді я попросив прощення за все своє нікчемне життя. І знаєш що? Він простив мені, я це відчув. Також Ісус врятував мене від залежності, та зцілив моє тіло. На жаль одну ногу вже було не врятувати, але я щиро вдячний Йому, що маю ще одну, а також дві руки. Це справді благословення бути здоровим. З того часу я пішов на поправку, і мабуть, сам би точно не впорався, якби не Дженні. Вона знала що у мене нікого не лишилось з рідних, тому весь період реабілітації вона була зі мною. Саме через неї Ісус призвав мене. Вона мій подарунок від Бога. Словами не описати всю мою вдячність для цієї дівчини.

 Марк дуже уважно слухав історію Кріса. На його обличчі читалось так багато емоцій: і зацікавлення, і співчуття, і якийсь відблиск теплоти промайнув у нього на обличчі, коли Кріс згадував про Дженніфер.

 - Ось така історія друже.- гірко посміхнувся Кріс.

  - Я дивлюсь зараз на тебе і не вірю, що ти лежав і помирав там у лікарні,- здивовано сказав Марк,- не вірю що ти той хлопець наркоман.

  Справді, по зовнішньому вигляду хлопця цього зовсім не скажеш. Він був на вигляд як звичайний юнак, доглянутий, красивий, стильно одягнений. Лише протез на нозі, як нагадування гіркого минулого.

- Знаєш, а я не жалію що так склалось. Такою дорогою мене повів Бог, бо знав, що тільки так я зможу дійти до Нього.

- Бог, Бог.. Не вірю я в це. Тоді чому Він чує молитви одних і не чує інших, забирає життя в одних, а іншим продовжує? Як Він обирає, кому жити, а кому померти? Він несправедливий і жорстокий, я не хочу знати такого Бога.- зі злобою випалив Марк.

- Бог любить кожного зі своїх дітей…- продовжив Кріс, та Марк його різко перебив.

- Досить. І в тебе і в Дженні одна пластинка. Набридло мені це слухати.

- Але від того що ти не віриш, Він не перестає існувати та тебе любити, повір.- з дружньою посмішкою мовив хлопець.

- Я зробив занадто багато помилок у цьому житті й тепер мені з ними жити, ніщо вже не зможе перемінити ні мене, ні того що я робив, тому я не вірю у другий шанс і нове життя. Ніхто не буде любити людину, якщо в неї купа недоліків, поганих вчинків і зачерствіле серце. - з краплинкою суму сказав Марк.

  Насправді він так не думав. Якби інші побачили яка боротьба зараз ведеться у серці цього хлопця, то щиро поспівчували б йому. Він не був жорстоким насправді, хоча хотів таким здаватись. Він хотів закритись від усього світу, а найбільше від білявої Дженні, бо насправді тільки вона могла допомогти йому змінитись, чого він так боявся і через що й не підпускав дівчину близько до себе.