Глава 13

Настала субота, вихідний день Дженніфер. Цей день, як і всі інші до цього дівчина починала із вдячної та радісної посмішки. Хоч це і був вихідний, але саме у такі дні Дженні любила якомога більше присвятити себе Богові.

  Планів у дівчини на сьогодні було вдосталь. І допомогти мамі у прибиранні й сходити у «Дім милосердя». Також разом з Крісом вони домовились купити та завезти продукти одній сестрі з їхньої церкви, котра хворіла і не могла вийти з дому.

  За усією цією роботою вона забувала про всі свої проблеми, повністю присвячуючи себе ділу. Навіть про Марка вона сьогодні згадала, лише коли вранці молилась за нього.

  Закінчивши свою останню справу з Крісом, дівчина зловила себе на думці, що якби добре вони не спілкувались з ним, все одно у них не було настільки теплих відносин як колись з Марком. Хоч вони й ділилися своїми думками, переживаннями, але не всі секрети дівчина могла довірити новому найкращому другу, хоч і спілкувались вони вже кілька років.

  З Марком у них одразу виявився наче незримий зв’язок на духовному рівні. Вже за кілька місяців вони готові були ділитись своїми секретами один з одним. До Марка і після нього вона більше ні з ким так не спілкувалась.

  У Дженні в голові промайнула думка:«Боже, мені здається, що я надто багато і часто думаю про Марка. Невже ця колишня дружба значить для мене щось набагато більше? Я ніколи не відчувала такого раніше, тому я не можу зрозуміти що це за почуття та що воно означає. Ісусе, допоможи мені розібратись у собі».

  Надворі почало сутеніти. Саме у таку пору дівчина любила піти у своє секретне місце, та усамітнитись зі своїм другом Ісусом. Вона пробиралась через зарослі стежинки, давно вже забуті іншими, але такі відомі лише їй. Підійшовши ближче до місця призначення, через вечірні сутінки дівчина ще здалеку помітила силует.

  Ця постать, стояла зовсім недвижно і мовчки, вдивлялась у водну гладь. Ще зі спини, здалеку дівчина впізнала його, це був її друг дитинства.

  «Що він тут робить? Невже він все ж таки  не забув?»- роздумувала дівчина, підходячи все ближче.

  - Привіт.- обережно промовила Дженні.

  Хлопець, котрий до цього вдивлявся у зоряні відблиски на воді, різко повернувся назад.

- Я вже йду.- сухо сказав Марк, поглянувши на дівчину лише долю секунди, він розвернувся,  щоб іти.

- Постривай, чому ти тут?- вдивляючись у глибокий погляд, запитала дівчина.

- Сам не знаю, але це було востаннє.- холодно як і завжди відповів хлопець.

- Значить ти не забув.Ти пам’ятаєш наші секрети, наші розмови, час котрий ми проводили разом…- не встигла договорити дівчина, як її різко перервали:

- Досить. Це лише дитячий спогад, який я хочу забути й забуду, повір.

- Але чому? Невже я тебе чимось образила, що ти так холодно ставишся до мене?

- Я ставлюсь однаково до всіх Дженніфер, тому не думай що ти виділяєшся чимось з поміж інших.

  - Ти спеціально хочеш завдати мені болю? Ти ж знаєш, що цими словами раниш мене. Ти був моїм єдиним найкращим другом, чим я заслужила від тебе таке ставлення?

- Був єдиним, а тепер ні. У тебе є найкращий друг Кріс до нього і залазь в душу, а до мене не потрібно, бувай.

  Дженніфер більше нічого не сказала. Їй здавалось що будь-яке слово, котре вона скаже Марку, розіб’ється об його холодну льодяну стіну, так і не добравшись до серця.

  Вона останній раз зловила на собі глибокий погляд його карих очей, перед тим як він пішов.

  Дженні стояла і вдивлялася у зірки, котрі виблискували на водному полотні.

  Їй хотілось плакати, але сльози чомусь не текли. Безвихідь — ось що вона відчувала. Її тверді наміри повернути колишнього Марка, розсипались в друзки. Тепер, остання надія була лише на Бога.