Глава 11

Зранку дівчина прокинулась як завжди у гарному настрої. Вона взяла свою маленьку, улюблену Біблію. Її сторінки були вже прочитані дуже багато разів, від чого вона мала вже досить зношений і старенький вигляд.

 Дівчина відкрила історію про Савла. Вчитуючись у рядки, вона задумалась зовсім не про те, як Господь змінив Савлове серце і перетворив на Павла, а про те, що зробити їй, щоб Бог так само змінив і Марка.

  Читаючи, в голові у неї вертілось одне. У молитві вона також, постійно згадувала його ім’я. На хвилину зупинившись Дженні оговталась.

«Дженніфер, зупинись. Ти зовсім забула Хто головний у твоєму житті». Вона продовжила молитву далі,- «Ісусе, дай мені мудрості не забувати про Тебе, і цінувати понад усе інше. Будь завжди на першому місці у моєму житті, благаю».

  Закінчивши свій ранковий ритуал, читання Біблії та молитву, дівчина підійшла до шафи, щоб обрати одяг.

  На дворі хоч і була тепла осінь, але легкий вітерець зовсім не зігрівав, а пронизував тонкими голочками холоду. Тому дівчина вирішила одягнути ніжний кашеміровий светр білого кольору та джинсову спідницю за коліно.

 Як завжди вона виглядала стримано, скромно та стильно. Вона розчесала своє довге біле волосся та заплела його у легку косу на бік.

  Вже зі своєї кімнати дівчина відчула просто запаморочливий аромат маминих оладок. Цей запах зранку, завжди нагадував дівчині її безтурботне дитинство.

  І хоча Дженніфер був вже двадцять один рік, вона завжди почувала себе маленькою дівчинкою у батьківському будинку.

  За сніданком, батьки розпитували дочку як її справи, цікавились роботою, запитали за Марка. Їм було відомо, як він вчинив, коли покинув їх шість років тому, але про те, як він змінився дочка ще не встигла їм розповісти. Вона ніколи не приховувала нічого від мами з татом, адже вони завжди ставились до всього з розумінням, і давали слушні поради.

  Старші брати білявочки за ці шість років вже поодружувались, та давно жили окремо, лише час від часу навідуючись у гості до батьків. Вдома лишилось їх всього троє, тому, не боячись лишніх вух, Дженні як і завжди хотіла спитати у них поради.

- Мамо, тату, мене дещо тривожить, я вже зовсім заплуталась.

- Що трапилось, білявочко?- зацікавлено і водночас схвильовано сказав тато, поставивши ранкову каву на стіл та відклавши свіжу газету в сторону.

- Вчора Марк перший день був на роботі. Він провів у кав’ярні цілий день, а ввечері коли ми вже мали зачинятися, потрібно було прибрати, і він сказав що залишиться і допоможе. Але я засумнівалась чи варто мені залишатися з ним наодинці, адже ми все ж таки вже не діти, хтось може неправильно зрозуміти це зі сторони. Тому я як найшвидше його залишила, а сама відправились у дім пристарілих, відносила їм смаколики.- швидко, наче на одному подиху сказала дівчина.

- Так донечко, ти дійсно маєш рацію. Дуже небезпечно залишатись двом молодим людям на одинці тим паче у вечірній час, тому ти правильно вчинила.- з лагідною посмішкою сказав тато.

- Так тату, але надалі ми будемо залишатись наодинці майже кожного дня, тому що ми працюємо разом і як мені вчинити у цій ситуації?

- Донечко, але ж ми знаємо Марка не перший день, я думаю йому можна довіряти, він точно тебе не образить.- запевнила її мама.

«Ох мамо, якби ж ти тільки знала, як він змінився.»- подумки засмутилась Дженні.

- Я знаю, що ти у нас мудра дівчина, тому ти точно вчиниш правильно і саме так, як каже про це Біблія.- ніжно і так по-батьківськи мовив тато.

- Але діло в тому, що Марк який повернувся зовсім не той хлопець яким був раніше. Він мене ігнорує і тим паче нічого не хоче чути про Боже слово. А ще, у нього не дуже хороші друзі. Вони дозволяють собі вживати алкоголь та сигарети, поводять себе далеко не як християни. Я не знаю що з ним сталось, але я дуже хвилююсь за Марка і прошу у Бога мудрості, щоб він допоміг мені знову до нього достукатись.

  Тепер батьки Дженніфер захвилювались не на жарт. Вони завжди дуже добре ставились до Марка, він був для них як син, адже вони мали дуже тісні дружні стосунки з його батьками й тепер їм було дуже шкода хлопця що відійшов від Бога.

  - Донечко ми не знаємо що пережив Марк протягом цих шести років, але я вірю, що він повернувся сюди недаремно. Марк дуже хороший хлопець, Бог обов’язково до нього достукається, можливо йому просто потрібен на це час.- поклавши лагідну долоню на плече дочки, сказала мама.

- Так Дженніфер, мама права. Все-таки хлопець рано втратив батьків, залишився абсолютно сам, поряд не було нікого, хто б розповідав йому знову про Бога, хто б просто втішив, тому напевно він і почав шукати втіху у цьому світі. Наскільки я знаю його бабуся Єва у Портленді також ніколи не відвідувала служіння, а сам він напевно так і не наважився піти.

- Як же я хочу, щоб Марк також був спасенний. Я щодня прошу у Бога мудрості, щоб допомогти йому у цьому.- зі щемом у серці мовила дівчина.

- Люба Дженні у тебе завжди було дуже добре серце,- лагідно сказав тато,- це прекрасно що ти хочеш, щоб і твої друзі були спасенними, щоб були з тобою і Богом у небесах. Це наше найперше завдання на цій землі, звіщати про спасіння іншим. Але ми не завжди можемо змінити долю людини, деколи вона сама цього не хоче.

- Я знаю татку, але я щиро вірю що яке б затверділе серце не було б у Марка, Бог зможе достукатись до нього, і я в цьому допоможу.

- Нехай Господь допомагає тобі донечко, ми також будемо молитись за порятунок його душі.

  Побесідувавши ще трішки за ранковою кавою, Дженніфер зрозуміла що їй час вже бігти на роботу. Ця розмова з батьками дуже допомогла дівчині, адже почуття та емоції переповнювали її й вона потребувала слушної поради, яку й отримала.

  Тепер для себе вона чітко визначила що між ними повинні бути певні межі, адже вони вже не діти, але водночас вона знову постарається стати для нього найкращою подругою і знову спробує звістити йому про Бога.

  Зібравши всі необхідні речі, Дженні вирушила на роботу. Листя на деревах де-не-де вже почало жовтіти, навіюючи легкий сум за літом, що вже поступилось своїм місцем іншій прекрасній порі року.