Глава 7

Вона стояла не в змозі відвести погляд від глибини цих чорних очей. Їй здалось що вони стали ще глибшими, ще чорнішими ніж раніше. Ці очі довго не покидали її пам’ять, але тепер, побачивши їх знову наживо, Дженні вони здались вже не такими знайомими й рідними, як раніше, щось змінилось у цьому загадковому погляді, що саме, вона поки не могла зрозуміти.

  Дівчина ще й досі не вірила що це був він, її давній друг Марк. Здається вона ладна була б так простояти вічність, але такий знайомий і такий довгоочікуваний голос вирвав її з туманних роздумів і повернув у реальність.

- Дякую Дженніфер.- сухо сказав Марк, особливо виділяючи її ім’я.

«Як він мене назвав?»- не вірячи своїм вухам подумала дівчина. «Марк, котрий ніколи не називав мене так на ім‘я, а вже з першого ж нашого знайомства звав мене Дженні. Що це з ним?»- здивовано і розгублено міркувала про себе дівчина.

  Поки вона подумки приходила до тями, хлопець забрав пиріг, залишивши гроші, та мовчки зник з горизонту.

  Повністю спантеличена Дженніфер так і не ворухнулася з місця. Не такої зустрічі вона чекала з найкращим другом. Хоча, вона розуміла, що досить багато часу минуло з днів їхньої дружби. Вони могли перетворитись тепер просто у знайомих, але вона чіплялась за останні соломинки надії, що він не забув, що для нього було дороге спілкування з давньою найкращою подругою.

  Кріс стояв не менш спантеличений, адже вперше він побачив свою біляву приятельку у такому стані. Він відразу здогадався що це був за неочікуваний гість.

- Марк?- запитав майже не здивовано.

- Так, це він.

  Більше Кріс нічого не випитував. Він все зрозумів. Дженні не раз розповідала йому про Марка багато цікавих і веселих історій з їхнього минулого. Але той хлопець, що приходив сьогодні, точно був не тим, зі спогадів Дженніфер.

  Дівчина закінчила роботу і відправилась додому. Йшла пішки, адже кав’ярня була через дві вулиці від її дому. Вся дорога минула в роздумах.

«Боже, чому Ти знову захотів, щоб ми зустрілись? Я так важко прощалась зі спогадами про нього. А тепер він знову тут. Скільки разів я молилась і плакала, я так хотіла, щоб він покаявся і прийняв Тебе у своє серце, щоб повернувся сюди. І ти повернув його, але хіба це той Марк якого я знала? Боже, я зовсім заплуталась, допоможи.»- ледь стримуючи гіркі сльози, мовила дівчина.

  Дженніфер часто розмовляла з Ісусом, коли була на самоті. Завжди питала поради та просила підтримки. Вона твердо не просто вірила, а й знала, що Він точно почує та допоможе, так було завжди.

  Дівчина вже майже дійшла до свого дому, але чомусь зупинилась біля того, що був зовсім неподалік, та тій же вулиці.

«Ні, я так цього не залишу.» - подумала дівчина і твердо покрокувала до сусіднього будинку, де жив Марк.

  На тремтячих ногах вона підійшла до дверей, на хвилину зупинившись, розуміючи, що вона зовсім не знає, що йому сказати.

  Стук. Двері відчинив не Марк, а якийсь високий  чорнявий хлопець, якого вона раніше не бачила. Виглядав він доволі брутально: щетина, дивне татуювання на шиї, коротке розтріпане волосся та затуманений погляд, що свідчив про алкогольне сп’яніння.

- Воу.. Ну привіт, красуне.- здивовано протягнув він, оглядаючи Дженні з голови до ніг. -Тобі кого?- продовжив він.

  Від неприємного та наче липкого погляду, дівчині стало ніяково. Вона виглядала зараз наче маленька сіра мишка на фоні великого лева, який загнав її в глухий кут.

  - Мені потрібен М..Марк.- запинаючись сказала дівчина.

  - Марк!- крикнув хлопець, не відводячи погляд від Дженні.- До тебе тут якась блондиночка завітала, але я можу їй і без тебе провести екскурсію.- прошипів він.

- Пол, згинь. Скільки разів казати, не відчиняй двері мого дому, без мого відома.

- Друже, як я міг втриматись і не відчинити цій кралі..

- Пол, згинь звідси.- перебив його Марк, свердлячи серйозним поглядом.

- Воу, Марк, та я ж просто жартую,- єхидно посміхнувся юнак,- окей, охолонь, я вже йду.- сказав той, коли побачив не на жарт вже розгніваний погляд друга, та поспішно вийшов, залишивши стояти їх на ґанку.

  Шокована Дженніфер стояла блимавши великими очима, наче маленька дівчинка. Вона не знала зараз, що більше збило її з пантелику: новий друг Марка чи його розгнівана реакція, котру вона ніколи не бачила раніше.

  - Дженніфер? Чому ти тут?- майже беземоційно запитав хлопець.

- Привіт, Марку. Коли ти встиг повернутись?- проігнорувала вона його питання.

- Вчора ввечері,- кинув він,- Ти не відповіла.

- Я прийшла провідати свого старого найкращого друга, перш за все.- з посмішкою сказала дівчина, приховуючи сльози, що вже блищали на очах.

- Друга? Це було давно, і ми були дітьми, не потрібно ворушити минуле, бо його вже нема.- навмисно вколов той.

- Чому ти так? Я тебе не розумію.

  Не встигла договорити дівчина, як Марк різко її обірвав:

- А я не прошу мене розуміти. Просто дай мені спокій і забудь все що ти там собі навигадувала про наше минуле.

- Марк, але ж Бог…

  Знову обірвавши її, хлопець вже на підвищених тонах промовив:

- Я у твої казочки більше не вірю, йди знайди іншого наївного, і забудь сюди дорогу. Всього найкращого.- різко кинув він та не дивлячись на дівчину, розвернувся і закрив двері прямо в неї перед носом.

  Кілька хвилин Дженніфер стояла все ще на місці, часто кліпаючи блискучими від солоних сліз очима. Вона ніяк не могла оговтатись від почутого.

  Хлопець, котрий ходив з нею на служіння, читав Біблію, молився і ділився з нею усіма секретами, тепер постав перед дівчиною зовсім іншою людиною. Цього хлопця вона не знала, але щиро співчувала йому, і була ладна зробити все, щоб повернути йому той щирий блиск карих очей, котрим вона колись милувалась, замість цього чужого туманного погляду.