Глава 6

Яскраве світло огортало кожен міліметр затишної кімнати. Останні теплі осінні промінчики, легкою витканою вуаллю лягали на біляві кучері, що в хаотичному порядку розкинулись на квітчастій подушці.

  На невеличкому письмовому столику, що стояв одразу біля ліжка, як завжди, лежала відкрита Біблія, з якої виглядало безліч закладок та наклейок, які були бережно залишені під час дослідження цієї книги.

- Білявочко, прокидайся, запізнишся на роботу.- почулося із вітальні через прочинені двері.

-Я встигну, обіцяю,- сонний голос почувся десь з-під подушки.

  Як не дивно, але ця дівчина справді, встигала все, і довше поспати, і почитати Біблію, і помолитись, і зібратись та все одно не запізнитись.

  Швиденько зробивши всі ранкові домашні справи, Дженні вискочила з дому у напрямку улюбленої роботи, кав’ярні «Amare», де вона як і мріяла, працювала кондитером та разом тимчасовою власницею цього закладу.

  Щоразу минаючи пустий будинок давнього друга, щось всередині завмирало, з надією все ж таки побачити світло у покинутому будинку. Минуло шість років з тих трагічних подій і болісного, мовчазного прощання, але Дженніфер ні дня не забувала Марка, завжди виділяючи йому особливе місце у своїй щоденній молитві.

  З того часу змінилось багато. Дженніфер стала ще більш красивою, як зовні, так і всередині. Хлопці так і не полишали спроб завоювати серце недоступної красуні. Дехто навіть ходив до її батька просити благословіння, щоб бути з його дочкою, але звичайно що тато з гумором відпроваджував незваних кавалерів, зовсім не підганяючи улюблену дочку у цьому важливому життєвому виборі.

  Як і раніше дівчина була першою, кого можна було побачити у служінні Господу, серед всієї молоді з церкви. Різноманітні десерти та інші смаколики Дженні тепер відносила три рази в тиждень зі своєї роботи у дім пристарілих, часто навідувала хворих у лікарні, де до речі у неї з’явився новий дуже хороший друг Кріс.

  Все пливло за своєю течією, та не вистачало завжди всього одного пазла для повного щастя.

  Кожен раз дівчина відкидала будь-які думки про Марка. Звичайно що їй завжди було цікаво де він, як він, чи здоровий, чи відвідує служіння, чи згадує її хоч інколи. Але ці всі думки були надто болючими для тендітного юного серця, тому вона просто старалась просити у Бога, щоб Він завжди скрізь і всюди благословляв Марка. Вона дуже надіялась що він покаявся перед Богом як і його батьки, але вона могла про це лише здогадуватись.

  - Дженні, я так скоро у свої джинси вже  перестану влазити,- з широкою посмішкою зауважив Кріс, сидячи біля барної стійки у  кав’ярні,- ну як можна готувати таку смакоту і красу одночасно?

- Їж друже солоденьке, кажуть воно приносить радість,- посміхнулась дівчина, виблиснувши ледь помітними ямочками на щоках,- а джинси можна іще одні купити,- додала вона сміючись.

- Ти краще скажи мені одне Дженні, звідки у тебе завжди береться такий веселий настрій? Щойно лише ранок, а ти вже сяєш. Зазвичай люди зранку насуплені так, що їх краще і не чіпати зовсім.- зімітував він сумно-злобну гримасу.

- Ти ж знаєш Кріс, тут немає ніякого секрету. Я просто вдячна Богу, що Він подарував мені ще один прекрасний день і можливість потрудитись для Нього, то чому ж мені не радіти?- щиро посміхнулася вона.

  Кріс завжди був у захваті від простоти та віри цієї дівчини, адже не лише словами, а й справами вона це доводила.

  Саме ж його життя не було таким радісним як зараз, до зустрічі з цією особливою дівчиною. Доглянута темна шкіра, красива зачіска, білосніжна усмішка, охайний одяг, це те, про що хлопець колись міг лише мріяти, а одна нога, і до коліна ампутована інша, замінена протезом, це нагадування про те, що йому довелося пройти, щоб отримати все що він має зараз.

  У кав’ярні як завжди було багато молоді. Дженні не завжди встигала все сама, але її друзі люб’язно допомагали їй. Вони заміняли й офіціантів і прибиральників, адже кожному з них білявочка також не раз у житті допомагала, а Бог завжди повертає нам у стократно за наші добрі вчинки, от і дівчині, ніколи не доводилось просити про допомогу, адже друзі завжди допомагали й без прохання.

  Кріс приймав замовлення за барною стійкою та передавав на кухню для головної кондитерки цього закладу.

- Дженні, тут зробили замовлення на апельсиновий пиріг, але ж його нема в меню, чи я помиляюсь?- стурбовано запитав хлопець.

- Апельсиновий пиріг?- здивовано протягнула вона, на долю секунди замислившись над почутим. -Ні, не може бути…

- Ей, що ти там собі бурмочеш під ніс? То що мені сказати хлопцю? Спечеш йому апельсиновий пиріг?

- Спечу..- ледве тихо сказала вона, в душі надіявшись, що її здогадка виявиться правдивою.- Скажи нехай почекають двадцять хвилин.

- Окей.- підморгнувши він вийшов.

  Наче в тумані, Дженні не встигла й отямитись, коли пиріг вже був готовий.

- Що там красуне? Пиріг вже готовий?- заглянув на кухню Кріс рівно через двадцять хвилин.

- Так, я сама зараз його винесу замовнику.

- Гаразд, чекаємо, тільки не забудь борошно стерти зі щоки.- сказав він підморгнувши, і сховався за дверима.

  В середині відбувалась неймовірна колотнеча. Серце було готове просто  вискочити з-під ребер, через тривожну здогадку.

«Невже це він? Ні, не може бути..»- побліднувши, сказала вона сама собі, і взявши себе в руки все ж таки винесла цей пиріг.

- Вітаю. Ваше замовлення го…- обірвала дівчина на півслові, коли побачила гостя, не в силі навіть вдихнути, ні то що хоч щось сказати…