Глава 5

Одного суботнього ранку сім’я Марка  вирішила навідати бабусю Єву. Вона проживала у місті Портленд в сусідньому штаті, тому дорога зайняла близько шести годин.

 Провідавши стареньку і вдосталь погостювавши, вони вже повертались додому, як раптом вантажівка виїхала їм назустріч просто нізвідки.

  Все трапилось надто швидко. Спалах.. Біль.. Темнота..

  Нестерпний головний біль, це перше що відчув Марк коли прокинувся. Наче переживши страшний сон, хлопець не відразу зрозумів що відбулось. Лише коли він огледівся, зрозумів, що перебуває у лікарні, і невимовний відчай проблиснув у його очах.

- Де мої батьки?- ще хриплим і ламким голосом запитав він.

  Марк без жодних слів прочитав все на обличчі бабусі, що сиділа біля його ліжка, з темними від сліз очима.  

  -  Ні, цього не може бути, це неправда..

  Гіркі сльозинки ринули з його глибоких карих очей. А погляд заціпенів у холодному розчаруванні.

-Як так, чому Бог не вберіг їх? Чому я залишився сам? Чому не загинув з ними? Хіба це справедливо? Я хочу бути з моїми батьками..- ридав юнак, відчайдушно пробуючи встати з лікарняного ліжка, та біль у всьому тілі не дав йому це зробити.

   Як же багато питань роїлося всередині, відповіді на які він так і не знайшов.

  Тепер щось у погляді Марка змінилось безповоротно. Він більше не плакав. У очах не було того юнацького блиску, він наче подорослішав за одну мить…

  Дженніфер навідувала друга щодня. Якби вона могла, то й взагалі ні на мить не покидала б його у такому стані, але все ж вона не хотіла, щоб хтось неправильно це зрозумів зі сторони, та й сам Марк не хотів, щоб дівчина його бачила таким пригніченим. На щастя хлопець обійшовся легкими синцями, майже не постраждавши, але його душевний біль був у мільйони разів сильніший за тілесний.

  З дня похорон минув тиждень. Сім’я Дженні сама все організувала, і всі витрати взяла на себе. З того часу дівчина більше не впізнавала свого найкращого друга. Вона хотіла його потішити у такому горі, та він не реагував на її візити та дзвінки. Тому їй не лишалось нічого іншого, як написати повідомлення, в надії що він його хоча б прочитає.

«Марк, я дуже співчуваю твоїй тяжкій втраті, вони були й для мене як рідні, але Бог з тобою, Він єдиний зможе тебе потішити у такий нелегкий час.»

  Відповідь прийшла не одразу, а через кілька хвилин, котрі для дівчини здались вічністю.

  «Де був твій Бог, коли помирали мої батьки?»- прийшла коротка відповідь-запитання від друга.

  Дівчина не знала що відповісти вбитому горем юнаку. Вона вирішила залишити його наодинці, поки він не буде готовий розмовляти, а сама постійно молилась за нього, щоб Бог все ж зміг потішити його серце.

  Через два дні, Дженніфер все ж вирішила знову провідати Марка, але двері були зачинені.

«Куди ж він пішов?»-  здивовано подумала Дженні та відправилась назад  додому.

  Там, зустрівши маму, вона вирішила запитати, чи не бачила та раптом Марка через вікно, куди він пішов.

- Доню, а хіба ж ти не знаєш?- розгублено запитала мама Еліс.

- Що ти маєш на увазі мамо?

- Але ж він нам сказав що тобі про все відомо..- не на жарт розхвилювавшись сказала вона.

- Мамо про що відомо?

- Бабуся Марка взяла опіку над ним, тому що він ще неповнолітній. Ще вчора вони зібрали всі речі та перевезли у Портленд. Я ще дуже здивувалась, що ти не вийшла з ним попрощатись, але він запевнив нас, що ви вже попрощались, тому ми й не телефонували до тебе.

- Я не знала..- прошепотіла Дженніфер.

  Стрімголов взявши телефон тремтячими руками, вона почала дзвонити до Марка, але у відповідь пролунало лише, що абонент недоступний.

«Чому він так зі мною вчинив?»- на знесилених ногах вона сповзла по стіні на підлогу.

  Дженні здавалось, що серце в одну мить перестане битись всередині, так їй було боляче.

«Що це? Чому так болить Боже? Допоможи мені це пережити, бо без Тебе я просто не витримаю.»- шепотіла вона, витираючи гарячі сльозинки.

  Хлопець, котрий так раптово з’явився у її житті, так же раптово назавжди покинув, обірвавши всі зв’язки.