Глава 2

  Простора кав’ярня з великими вікнами в пастельних біло-рожевих тонах, була ідеальним місцем як для душевних розмов за чашкою кави, так і для веселого проведення часу з друзями.

  Компанія молоді щось активно обговорювала, смакуючи різноманітними тістечками та напоями. Вони сміялись, жартували, зайняв майже всі вільні столики у кав’ярні.

  Сієтл був доволі великим містом, але майже кожен знав один одного, особливо у церкві. Тому бурхливе обговорення стихло, а перетворилось на допитливі погляди, коли у кав’ярню зайшов хлопець, років шістнадцяти, котрого побачили тут вперше.

  Він виглядав як звичайний підліток. Темне, розтріпане волосся, виглядало так, ніби вітер сам щойно зробив йому ідеальну укладку. Карі очі, виразні вилиці та загадковий погляд, ідеально підкреслювались простою білою футболкою та темно сірими джинсами.

   Дженні здалось, що вона ніколи раніше не бачила таких очей. В них чомусь захотілось зазирнути, і так глибоко, щоб розгадати ту загадковість в одну секунду, та дівчині це не вдалось.

   Вперше Дженні дозволила собі подивитись на хлопця довше кількох секунд. Це було не в її правилах, і врешті зрозумівши це, вона різко відвернулась, зосередивши свою увагу на недопитому капучино.

-Перепрошую, не підкажете де я можу знайти аптеку?- пролунав невідомий раніше голос.

  Підвівши нарешті свій погляд від напою, яким же було здивування Дженні, коли вона побачила цього хлопця просто перед собою в очікуванні, коли ж вона дасть відповідь на його запитання.

-Аптека знаходиться на сусідній вулиці, за поворотом наліво, там побачите вивіску.- розгублено пробурмотіла вона.

- Дякую і вибачте що відірвав вас від вашого напою.- кинувши ввічливу посмішку наостанок, юнак вийшов та відправився у вказаному напрямку.

 Дженні дивилась йому у слід, ніяк не розуміючи, чому він з усіх хлопців та дівчат звернувся саме до неї. Їй було цікаво, чому і вона так відреагувала на незнайомця. Це нове відчуття було зовсім невідомим, але водночас  приємним і тривожним для юної красуні.

 Весело провівши час з друзями, Дженніфер відправилась додому. Вона завжди старалась встигнути до вечері, адже в її сім’ї було невеличке правило-традиція: вечеряти всім разом та ділились тим, як у кого пройшов день. Цю традицію любили всі, але з часом хлопцям було все важче і важче встигати до вечері, адже багато часу вони любили провести зі своїми друзями, а от їхня сестра ніколи не нехтувала своєю улюбленою сімейною традицією і завжди приходила вчасно.

  Ще на порозі, дівчина одразу вловила смачні аромати, котрі доносились з вітальні. Разом з ароматом вона почула й гомін, що лунав саме звідти.

«Що це? У нас гості?»- подумала Дженні, й здивовано покрокувала до епіцентру звуків.

- Донечко привіт. Ти якраз вчасно.- з посмішкою зустрів дочку тато Девід.- До нас сьогодні  завітали шановні гості. Сідай, я вас зараз познайомлю.- вказуючи на стілець біля себе лагідно сказав тато.

 Сказати що Дженніфер була шокована від побачених гостей, це нічого не сказати. Прямо навпроти неї, у її будинку, за вечерею, сидів той самий юнак, який сьогодні був приводом для шептань усієї молоді, що збиралась у кав’ярні. Разом з ним були його батьки, які зустріли дівчину щирими привітними посмішками.

  Здивованою здається була не лише Дженні, а й той хлопець, з яким вони заочно вже познайомились. Але він зумів це майстерно приховати. Лише на долю секунди дівчина змогла все ж вловити нотки здивування у його погляді.

-Сонечко, познайомся, це мій давній друг дитинства, колишній однокласник Сергій з України. Це його дружина Наталія та син Марк. Вони кілька днів тому переїхали у будинок неподалік нашого. Ми не бачились аж двадцять п’ять років, який же сюрприз що вони приїхали. Сергій навіть і не знав що купив будинок з нами по сусідству, уявляєте? Оце так приємний збіг.- не приховуючи щирої радості від зустрічі розповідав Девід.  

-Так, ми вже давно планували переїзд до США, але все ніяк не могли підібрати слушний час, та й чекали поки будуть готові документи. Я й гадки не мав що за стільки кілометрів зустріну свого давнього друга дитинства, тільки раніше ми звали тебе Давид, а тепер ти Девід,- посміхнувся гість,- як же нам пощастило, адже ми тут зовсім нікого не знаємо. Мама моєї дружини Наталії живе у Портленді, в сусідньому штаті, але ми вирішили переїхати саме сюди, дуже вже сподобалось нам це місто, та й будинок чудовий продавався.

- Вітаю вас у нашому місті. Тато часто розповідав нам про Україну, та своїх друзів, надіюсь колись ми теж зможемо там побувати.- привітно прощебетала Дженні.

- Яка привітна дівчинка, щиро дякуємо. - лагідно сказала дружина Сергія, Наталія.- До речі познайомся з нашим сином, його звати Марк. Він твого ж віку, надіюсь ви також подружитесь.- додала жінка.

  Коли мова пішла за Марка, той зніяковів. Він виглядав доволі розгублено у чужому будинку, хоча старався всіма силами не подавати вигляду.

- Вітаю тебе Марк, мене звати Дженніфер, але всі друзі звуть Дженні. Сподіваюсь, що ми подружимось. Вже завтра, до речі, ми збираємось з молоддю тут неподалік озера. Там ми будемо співати про Ісуса, розповідати вірші та просто спілкуватись біля багаття зі смачною кавою та солодощами, будемо дуже раді тебе бачити.- дівчина сказала це ніби на одному подиху, вперше їй було так ніяково, але всім видом вона показувала свою щирість та бажання справді подружитись.  

- Дуже дякую за запрошення, але я ніколи не бував у таких місцях, навіть не знатиму що там робити.- розчервонівшись, розгублено сказав Марк.

- Друзі, ви ні про що не турбуйтесь.- заспокійливим тоном сказав Девід,- з цього дня ви повністю під нашою опікою, тим паче ти Сергію, сам сказав, що нічого і нікого тут не знаєш.

 Сергій зі своєю дружиною були дуже вдячні сім'ї Вікторових за таку люб’язність та щирість, вони просто не могли та й не хотіли їм відмовляти. Марк ще й досі почував себе не у своїй тарілці, проте все ж виглядав тепер більш розслабленим.