— Ти кликав мене?
У похідний намет короля Вайтерду Харольда Вульфрика, прозваного в народі Завойовником, стрімко увійшов чорнявий лицар в полегшених обладунках. На дальній стіні намету яскраво виділявся геральдичний герб роду Вульфриків із зображенням вепру та дубового листя з жолудями. На гербі самого герцога був зображений червоний дракон, який учепився пазурами у шпиль найвищої вежі Стоунбергу, родового замку Гренстонів.
Герцог Ерік Гренстон був Верховним магістром Ордену лицарів Трилисника, командувачем армією короля Вульфрика та за сумісництвом його кузеном і найкращим другом. Ерік був лише на пару років молодше свого вінценосного брату, але зовні виглядав куди крупніше, хоча ростом обидва вдалися — під два метри. Якщо молодший був пекучим брюнетом, то старший — шатеном. Перший був гладко поголений, а другий носив акуратну борідку, що робила його старшим на пару років.
Лицар побіжно оглянув простір шатру, із задоволенням помічаючи, що король все так само невибагливий в поході і обмежується тільки найнеобхіднішим, щоб в перепочинок між битвами або марш-кидками відпочивати не на голій землі, прикрившись лише полою плащу біля похідного кострища, а на ліжку з м'яким матрацом.
Зараз же король обідав. Накритий стіл був заставлений напевно смачними стравами, про що свідчили дражливі аромати апетитного запеченого м'яса, овочів і білого сиру з трохи сіруватим хлібом. Срібний кубок був сповнений чудового анжерського вина, яким поповнився обоз, коли загін під командуванням герцогу потрусив місцевого дворянчика, підданого короля Серединних земель Аугусто Наурійського. По землях цього ж дворянчика армія Харольда безперешкодно вийшла до столиці і стала під кріпосними стінами королівського замку. Це був єдиний похід, в якому практично ніхто не постраждав, бо Аугусто Наурійський не чинив ніякого опору.
— Сідай, Еріку, — король Харольд махнув рукою, в якій була затиснута наполовину обгризена індичача ніжка. Ці місцеві птахи виявилися на диво смачні, хоча вигляд червоних тіпаючих наростів на голові з лисою шиєю відштовхував. — Бери, що бачиш. Упевнений, про обід ти забув.
— Та ось тільки зібрався, та ти мене покликав. Терміново. Як повідомив твій ад'ютант.
— Після розмови. Давай вип'ємо за найшвидшу перемогу!
Герцог налив собі вина, додав сюзерену і голосно стукнув пляшкою об дерев'яний стіл. У відповідь на таке варварство вилки, підстрибнувши, брязнули об срібний посуд, а стіл скрипнув.
А сам лицар тим часом поліз руками відламувати другу ніжку індички, попутно запхнувши собі в рот місцевий червоний кисло-солодкий овоч — по-мі-дор. Що за дика назва? В них на півночі такі ж овочі, але більш кислі і не такі ароматно-соковиті, називалися томатами.
— Випити? Легко! Але чи не зарано святкувати? Ключі від замка ніхто не поспішає тобі виносити на червоній подушечці, — трохи уїдливо прокоментував герцог і з нахабною усмішкою подивився на брата, з насолодою впиваючись міцними білими зубами в м'ясо. Як хижак. Ерік і був хижаком, заточеним під війни.
Чи варто говорити, що подібна поведінка була дозволена лише йому. Інший би на його місці за такі висловлювання поплатився би язиком або дев’ятихвостого батога покуштував би.
Король Харольд міцно сидів на троні і тримав в їжакових рукавицях всю знать. Він дозволяв сходитися Зборам представників прадавніх сімей —законодавчого органу Вайтерду, але прийняття рішення залишав за собою.
Взагалі в завойовницьких війнах король практично не брав участі, покладаючись в цій справі на герцога Гренстона. І той справно приносив перемоги, поповнюючи скарбницю і розширюючи території в тих напрямках, котрі були в інтересах Харольда, а значить, і корони.
Свого кузена король цінував, справедливо вважаючи, що при найгіршому розкладі, якби вони не були так дружні, Ерік цілком міг скласти йому конкуренцію. І народ би за ним пішов, що вже говорити про військо. Десь глибоко в грудях від цього неприємно нило, але переживання були безпідставними. Вже хто-хто, а Харольд знав це точно. Герцог Гренстон славився чесністю і відданістю. Давши клятву, не переступить.
Відпивши добру половину вина з кубку, Харольд витер жирні руки об скатертину і, весело посміхнувшись, приступив до тієї самої розмови, заради якої і викликав герцога Еріка Гренстона.
— Навіщо мені псувати відносини з майбутнім тестем?
Від несподіванки герцог поперхнувся і закашлявся, розпліскуючи навколо себе вино упереміш з крихтами. Вид при цьому він мав ошелешений.
— Що?! — заревів лицар і з подивом глянув на Харольда.
— А що таке? Мені вже скоро двадцять дев'ять. Пора подумати про спадкоємців. А тут такий варіант вдалий.
Скептично вигнута чорна брова Еріка розохотила Харольда, і він продовжив.
— А наречена-красуня — молодша дочка короля Альген Наурійська. Свіжа невинна лілія для мого королівського саду. Дівиця як раз на виданні — сімнадцять років.
— І що, папаша віддасть свою квіточку ненюхану узурпатору?
— Захоче при владі залишитися — віддасть. Правитиме регентом від мого імені, а там видно буде. Може, його синові королівство залишу. Молодшому братові квіточки. Йому зараз десять.
— Раз ти так вирішив...
— Це ще не все, Еріку. У Аугусто є старша дочка від першої дружини, нехай їй ангели на небесах співають. Померла бідолашна під час пологів. Кажуть, хоч шлюб Аугусто і принцеси з Фландії був договірним, але він всією душею упадав коло неї. Згідно із законом, молодша дочка не може бути віддана заміж вперед старшої. Якщо та за станом здоров'я готова вступити до шлюбу.
#925 в Любовні романи
#20 в Історичний любовний роман
#226 в Любовне фентезі
Відредаговано: 03.10.2021