Розділ 15

Марно розминаючи затерплі плечі, чоловік прямував до виходу з лікарні, коли просто до нього підвезли каталку.

- Мотя, подивися дівчинку, - кивнула фельдшерка «швидкої», поправляючи стетоскоп, що висів на шиї. - До травматології далеко. А тут і по твоїй частині може бути.

Втомленій людині й така дрібниця каменем тисне. А вона сьогодні не просто втомилася, а емоційно виснажилася, рятуючи спершу новонародженого з неблагонадійної, хоч і заможної сімейки. Потім із напарником витягали дурепу з петлі з приводу нерозділеного кохання. Вислуховували безглузду стареньку, яка звинувачувала у своїх кардіопроблемах недолугого чоловіка... Усього цього могло б і не бути, якби мати стежила за своєю крихіткою, дівчисько довіряло батькам, і їй було б із ким розділити юнацький смуток із відтінком максималізму, а старенька не зберігала б тяжке одруження, яке багато років поїдало її нерви разом із чоловіком, який походжав наліво.

Інші зміни приносять стільки тепла і щемливої ніжності, коли люди похилого віку піклуються одне про одного, діти пораються навколо батьків, друзі підтримують друзів. Але за ними завжди настають ось такі темні й липкі двадцять чотири робочі години, які висмоктують усі сили й емоції для відновлення чужої душевної рівноваги. Сьогодні була саме така. І коли вона вже мріяла опинитися скоріше вдома, на їхні голови звалився ще один непростий виклик.

Чоловік, якого назвали Мотею, побіжним професійним поглядом окинув гематоми на тілі пацієнтки, що надійшла, і вражено завмер, вдивляючись в обличчя.

Багатогодинна операція, що затримала його, пройшла успішно, чоловіка вдалося врятувати. Але враховуючи, що тепер на нього чекає життя з обмеженнями інваліда, навряд чи сам пацієнт сприйме порятунок як успіх. І ось тепер знову непростий випадок. Але ж це вже друга його зміна поспіль. Але дівчину цю віддавати колегам не хотілося.

Він приречено кивнув.

- Я її забираю до себе.

- Матвію Анатолійовичу, як же так? - стурбовано уточнила медсестра, яка підбігла. - Ви ледь на ногах стоїте. Я й таксі вам уже викликала. За кермо вас ніхто не пустить у такому стані. Лікарів інших чи що мало?

- Олечко, скасовуйте таксі, - м'яко, але не допускаючи заперечень, промовив чоловік. - Я її знаю.

Оля скрушно похитала головою. Дістала смартфон, щоб через додаток скасувати виклик машини. Крадькома подивилася на новоприбулу. Медсестра відверто розривалася між співчуттям до постраждалої й передчуттям особистої біди для неї від цієї дівчини, яке роздирало душу.

- Підготуйте, будь ласка, п'ятнадцяту палату для неї, - розпорядився Матвій Анатолійович і Ольга одразу ж вирушила виконувати доручення.

Її симпатія, яка давно і плавно переросла в міцне і світле почуття до завідувача хірургічного відділення Матвія Анатолійовича Спасова, не була ні для кого секретом. Включаючи самого хірурга. Але послух у його відділенні не мав нічого спільного з її коханням.

Матвій знав про кожного з підлеглих практично все. Незмінно залишався людяним і дипломатичним у спілкуванні, ніколи не підвищуючи голосу. Про те, що він засмучений, розсерджений, розлючений, колеги дізнавалися по очах. У них намагалися зазирнути всі, насичуючись добром і теплом, намагаючись відповісти світлом на його турботу. За це інші завідувачі відділень, начмед і головлікар захоплювалися і ненавиділи його. Але навіть ті, хто ненавидів, не могли не визнати наявність золотих рук і професійної інтуїції Спасова, який неодноразово витягав із того світу своїх пацієнтів.

Утім, звання заслуженого лікаря йому так і не дісталося, спливши в руки колеги поверхом нижче. Про те, що від нього приходили доліковуватися до Матвія, знали всі. Тому колектив відділення збунтувався було, збираючись влаштувати бойкот керівництву лікарні. Але Спасов тільки м'яко посміхнувся, зібрав усіх у своєму кабінеті й пояснив:

- Головні нагороди видає Всесвіт. Пара сотень до зарплати ніщо порівняно з нагородою, присудженою мені Творцем. Мені здається, що не заслужено. Але я нею дуже дорожу.

На мовчазні запитання здивованих підлеглих пояснив:

- Моя нагорода - ви. І щоб це не змінювалося, збережімо обличчя відділення зі спокійною гідністю.

Заперечити ніхто не посмів. Усі вийшли в глибокій задумливості. Довго мовчали, розбрелися по робочих місцях, потім обговорювали між собою те, що трапилося, і реакцію шефа.

Час швидко затер цю історію, не давши можливості ворогам позловтішатися. Їм було ніколи - душила жаба, коли спостерігали за вдячними та осяйними щастям родичами врятованих пацієнтів Спасова.

Утім, і в нього, як і в кожного хірурга, був свій маленький цвинтар із тими, кого врятувати не вдалося. Тому перед кожною операцією, поки медсестри готували операційну, Матвій зачинявся у своєму кабінеті, глибоко зітхав, очищаючи думки, і ставив свій простий дерев'яний стілець у кутку, де на шафі розкладалася маленька іконка в дерев'яній рамці. Вона дісталася йому від бабусі, яка все життя пропрацювала кардіологом.

- Тут до тебе збираються гості, - тихо говорив Спасов, демонструючи медичну карту пацієнта, який у хвилюванні чекав на наркоз. - Направ мене правильно, щоб я не порушив твої плани.

З цими словами він виходив, залишаючи на стільці карту.

Не просив можливості врятувати, зробити диво, розуміючи, що іноді це диво на шкоду. В іншого, можливо, це прозвучало б цинічно. Але Матвій і не говорив нікому про подібні роздуми.

Цього разу він залишив медсестрам подбати про пацієнтку, яка надійшла і яку з першого погляду згадав. Та він і не забував з моменту їхньої зустрічі. Просто не встиг зробити дзвінок з приводу неї.

Повертаючись у свій кабінет, попросив постову сестру приготувати йому каву. Треба підбадьоритися.

Опинившись на самоті, набрав номер старого друга.

- Борцов, привіт, - привітався Матвій, зупиняючись біля вікна і спостерігаючи за черговою «швидкою», що доставила нового пацієнта. - Це...

- Мотя? Привіт! Ти як? А то давно не зідзвонювалися, - з радістю відгукнувся співрозмовник.

- Я до тебе у справі...

- Ось так одразу? - жартівливо дорікнули на тому кінці зв'язку.

- Вибач. Від втоми з ніг валюся. Боюся проґавити головне. Коли ти зможеш у відділення до мене приїхати?

- А що в тебе? - напружено уточнив Борцов, уже встаючи й натягуючи піджак.

Матвій не мав звички телефонувати через дрібниці. Якщо кличе, значить, сталося щось надзвичайне.

- Побита пацієнтка з передісторією. Приїжджай із чимось солодким, а то мізки їсти хочуть, - усміхнувся Спасов.

- Хвилин за тридцять буду, - відгукнувся Борцов, натискаючи відбій.

Андрій Павлович Борцов дружив зі Спасовим ще з часів зведення пасочок у пісочниці. Однак хлопці, що виросли, пішли різними дорогами, з головою занурившись кожен у свою роботу. Зустрітися і просто поговорити по душах практично не вдавалося.

Зраділий від зустрічі, нехай і не без робочого приводу, Андрій міцно обійняв друга родом із дитинства, який згодом став просто старим приятелем.

Матвій відповів міцним дружнім рукостисканням і поплескуванням по спині.

- Ну, що тут у тебе? Розповідай, - запитав Борцов, енергійно приземляючись на скрипучий диванчик у кабінеті Спасова.

Пакет із солодкими гостинцями поставив на столик. Хмикнув, зазначивши, що друг не змінився, і на його столі так само панує порядок.

- Краще один раз побачити, - протягнув Матвій.

Друг підкинув брову, дедалі більше зацікавлюючись. Тут же піднявся на ноги. Хоча за минулий день вони гуділи від втоми. Довелося неабияк побігати в пошуках свідків у справі.

- Вона ще не прийшла до тями, - пояснював Спасов, ведучи слідчого лікарняним коридором. - Мої дівчатка вкололи їй вітаміни. Якийсь час дівчина спатиме. Як прокинеться, будемо обстежувати. Огляд не показав травм, з якими б варто було поспішати щось зробити. Але гоїтися це однозначно буде довго...

Відчинивши двері, пропустив Андрія вперед. Увійшов слідом і зачинив палату на клямку.

Борцов глянув на дівчину, що лежала на ліжку, і навіть присвиснув від подиву.

- Ось так зустріч, - приголомшено протягнув чоловік, переводячи погляд на здивованого Матвія.

- Ти знаєш її?

- Це захоплива історія. Але, мабуть, тепер буде ще цікавішою. Так уже, розмалювали її...

- Я знаю, хто це зробив, - твердо вимовив Матвій.

- Знаєш? - перепитав Андрій Павлович.

Погляд його був адресований тільки постраждалій. На душі шкребли кішки. Якби він не відпустив її тоді зі свого кабінету, вона б не вляпалася в нову історію. А йому, на жаль, потрібен був час, щоб остаточно переконатися в її невинності й видалити всі записи зі згадкою дівчини зі справи. Багато в чому це стало реально завдяки Філіпу. Той, гарненько подумавши, раптом сам попросився до кабінету слідчого, щоб відбілити зіпсовану репутацію Аріни. Від запропонованого з нею побачення навідріз відмовився.

До обох вчинків чоловіка Борцов поставився з розумінням і повагою. І це дало йому змогу виправити свій промах, відкликавши домовленість Аріни та адвоката.

Назар відверто засмутився, але визнав, що тепер їхня домовленість логічно втрачає силу. Немає його послуги, немає і її боргу перед ним. Більше цього питання ніхто не порушував. А додзвонитися Аріні Борцов не зміг. Ірраціонально хотілося ще раз побачити дівчину. Але вирішивши, що та повернулася в рідне місто, старанно викидав з голови світлий образ. Благо, роботи було хоч відбавляй. Не до особистих переживань виявилося. Та й до закриття справи ризиковано було зустрічатися з нею не в як слідчий. Насамперед для неї самої таке рандеву могло мати сумні наслідки.

Про все це, починаючи з моменту затримання, слідчий довірливо і прямо повідав другові, сівши на стілець біля ліжка хворої, немов осідлав коня. Промовчав лише про висновок гінеколога і наявність особистих мотивів. І сам собі не міг пояснити причину. Чи то намагався залишити особисту інформацію недоторканою (захоче й сама розповість), чи то сумнівався в актуальності даних.

Він задумливо поклав руки на спинку стільця і, підперши кулаком підборіддя, запитав:

- Думаєш, люди Філіпа змогли знайти її?

Матвій знизав плечима. Він дивився на обличчя сплячої дівчини та, слухаючи розповідь друга, згадував, що одного разу вже бачив її. Причому, ще до супермаркету. Це про неї пліткували в реєстратурі. Та так безсовісно голосно, що довелося таки накинути хустинку на кожен роток. Завжди дратувала любов людей до дозвільних пліток і поспішного осуду.

- Не знаю, хто такий Філіп, - відгукнувся Спасов від дверей, біля яких стояв, - але знаю, що бачив її вчора ось із цим негідником.

Він погортав галерею і відкрив потрібне фото на телефоні, підійшов ближче до співрозмовника, що сидів.

- Вона його дуже злякалася, коли я напросився допомогти донести сумку, - пояснив Матвій перед тим, як віддав свій телефон Борцову.

Андрій Павлович зацікавлено вдивився в обличчя друга. Чому раптом Мотя так турбується про незнайому йому дівчину? Це не схоже на його черговий прояв альтруїзму. Аж надто хвилюється.

Спантеличено взяв із його рук мобільний і ледь не підскочив на місці, глянувши на фотографію.

- Бути цього не може! - приголомшено вигукнув Андрій, встаючи зі стільця.

- Що таке? Ти його знаєш? - насторожився Матвій.

- Ще б пак! Це ж Назар Всеволодович Всеядов власною персоною...

- Хто це? Мені ні про що не говорить ім'я. Але в мене є фото його машини, і номери там видно добре.

- Це ні до чого, - насупившись, відмахнувся Андрій. - Це той самий адвокат, про якого я тобі щойно говорив.

- Не розумію. Ти ж сказав, що...

- Ось саме! Він запевняв мене, що домовленість з Аріною розірвав. І все пояснив їй. А потім на всі мої запитання клявся, що й гадки не має, де тепер підопічна. Невже обдурив? Навіщо?

- Можливо, дівчина сама захотіла красивого життя просто? - із сумнівом у голосі припустив Матвій. - Зазіхнула на гроші, а тобі попросила сказати, що безслідно зникла.

- Не схоже, - похитав головою Андрій. - Та й ти кажеш, що вона його боялася.

- Правильно, - задумався Спасов. - Вона мало не тремтіла, коли його реакцію на мою допомогу побачила. На велику любов до грошей або їхнього власника це не схоже.

Андрій розгублено втупився в одну точку. Повернув телефон і знову сів на стілець.

- От же ж!.. Якщо це зробив з Аріною він, я навіть довести не зможу.

- Чому це? - тут же обурився хірург. - Я свідком можу піти.

- Свідком чого? - хмикнув слідчий. - Ну бачив ти парочку. Тобі здалося, що вона боїться. Не заводься. Це не я так вважаю. Це так для слідства буде виглядати.

- Так можна ж і інших свідків знайти! - завзято заперечив Матвій.

- Можна, - із сумною посмішкою кивнув Андрій. - Тільки свідків чого? Що вони разом ходили кудись або навіть жили разом? Всеядов - найкращий у своїй справі. Він передбачив усе. Упевнений, що ніхто не бачив, як він її б'є. Якщо це він, звісно. Все інше навіть непрямими доказами не назвеш.

- Але має ж бути якийсь спосіб покарати його і забезпечити їй безпеку!

Андрій помовчав трохи.

- Усе, що я можу зробити, це налякати Всеядова, що зруйную або зіпсую йому репутацію, якщо спробує сунутися до Аріни.

- Цього мало, - похитав головою Матвій. - Я можу потримати її тут і доглянути за нею. Але я ж не живу у відділенні. Мені б зараз у душ хоч потрапити після подвійної зміни. Удома. А з ким вона залишиться?

- Можна я поставлю тобі запитання? - обережно поцікавився Борцов. Коли Матвій згідно кивнув, запитав: - Чому так турбуєшся про неї, якщо один раз у житті бачив?

Спасов задумався. Він і сам би хотів знати.

Так, він завжди дбав про своїх пацієнтів більше, ніж інші лікарі. Брав активну участь у їхній долі й після операції. Доти, доки совість не відпускала з серця і думок лікаря людей, які йшли на поправку. Але Аріна (тепер уже він знав її ім'я і вважав, що воно незвичайно підходить їй) запала в душу особливо. Причому, ще до того, як стала пацієнткою його відділення.

Побачивши дівчину в маркеті, виявив себе у винному відділі. Хоча й не збирався купувати вино. Просто ноги самі за нею понесли чомусь. І не красуня начебто, а потягнуло, як магнітом.

Він навмисно став ближче біля столиків для пакування покупок. Усе намагався підібрати слова, щоб познайомитися, раптово зніяковівши. І раніше-то не сміливим був у знайомствах із дівчатами. А тепер і зовсім усі слова розгубив. До того ж побачив, що вона нервує, плаче.

Згадавши про це, відповів:

- Не знаю навіть. Чимось вона мене зачепила. Може, тому що почуваюся винним перед нею?

- У чому це? - фиркнув Андрій.

- Я напросився допомогти їй. І саме це спровокувало його лють. Якщо, звісно, це він зробив із дівчиною. А потім я бачив, як вони від'їжджають. Відчував, що не так щось із цією парою. І хотів тобі зателефонувати одразу, щоб номери пробити. Але мене викликали на операцію. І я вирішив, що пацієнт важливіший і першочерговий, - покаявся Матвій.

- Ну знаєш! Ти не можеш відповідати за дії кожного аб'юзера. Не на дискотеку ж пішов. Звідки ти міг знати, що дійде до такого...

Слідчий кивнув у бік постраждалої.

- Так, гаразд, - підсумував чоловік, - ти доглянь за нею, як зможеш. А я змотаюся у відділок і поговорю з Всеядовим. Цікаво навіть, що він втирати буде.

Він попрямував до дверей, а Матвій стомлено опустився на стілець, що звільнився.

Уже відкривши клямку, Андрій обернувся:

- Тільки ти її не оформлюй як годиться. Назар пронирливий, чорт забирай. Знайде тоді. А безіменну йому ніхто й не підкаже.

Матвій механічно кивнув, не відриваючись дивлячись на Аріну.

Борцов відчув, як неприємно кольнуло в нього в грудях від цього погляду друга. Сподіваючись знайти дівчину, він хотів вірити, що зможе поспілкуватися з нею, пізнати ближче, і, можливо, ... Тепер бачив, що таку надію плекає не він один. Хоча друг і не розуміє поки що, що з ним відбувається.